Короткий переказ твору Шістдесят свічок (Володимир Тендряков)

Микола Степанович Ечевін відзначає своє шістдесятиріччя. Він сорок років працював учителем, і його ювілей став подією для всього міста Карасіна: його портрет був надрукований у місцевій газеті, потоком обрушилися вітальні телеграми, а в місцевому ресторані для нього грали музиканти і урочисто внесли торт з шістдесятьма свічками.

Через місяць з невеликим Микола Степанович, як завжди, приходить зі школи, перевіряє зошити, потім читає запізнілі вітальні телеграми. Одна з них з минулого - від одного давно загиблого учня Героя Радянського Союзу Григорія Бухалова. Але наступна телеграма несподівано виявляється не вітальній. Це анонімна погроза вбити. Її автор, «алкоголік», «підозрілий філософ забігайлівок», називає Миколи Степановича «джерелом суспільної зарази», від якої вже постраждав сам автор, і в ім'я порятунку інших він готовий з ним покінчити, так як йому втрачати нічого. Ечевін спочатку сприймає телеграму як жарт одного з своїх учнів, але за стилем письма укладає, що це не міг написати підліток, і тоді починаються довгі пошуки аноніма.

Микола Степанович раптом розуміє, як він незахищений у своїй квартирі. Він хоче подзвонити в міліцію, але щось його зупиняє. На наступний день він боїться йти до школи і все ж таки йде. І весь цей час він перебирає своє життя, намагаючись вирахувати невідомого ворога.

Чи не Таня Граубе це? Він чув, що вона недавно повернулася до міста. Батько Тані, Іван Семенович Граубе, брат залізничного магната, був першим вчителем Ечевіна. Вдома хлопчик не знав любові. Батько, швець, був вічно п'яний, мати теж не балувала сина ласкою. А Іван Семенович повірив у хлопчика і змусив повірити в нього батьків. Взимку його стараннями хлопчик отримав валянки і кожушок, а коли їм було по чотирнадцять років, Колею захопилася дочка Івана Семеновича, Таня. Але тут Граубе був зміщений з посади директора, а на його місце прийшла людина з народу Іван Суков. Він-то і заговорив з Колею про Таню, дочки прихвосня мільйонера, неналежної парі для сина шевця. Коля спочатку не міг зрозуміти, чим вона чомусь винна.Ну так нехай доведе, що своя, відмовиться від батька. З цим він і пішов на побачення до Тані. Але вона не захотіла ...

А потім були збори, де проти вчителя виступив кращий учень Коля Ечевін. У заключному слові Іван Семенович сказав, що і так достатньо покарано: він не навчив свого учня відрізняти брехню від правди. А на наступний день Граубе не стало: передсмертна записка і ключ від шафи з хімічними реактивами.Ховало Граубе все село ... Чи могла це бути Таня? У цей Микола Степанович не міг повірити.

Він згадує і учня Антона Єлькіна. Кажуть, він повернувся в місто, став розсудливим - дружина, діти, сам токар вищого розряду. Все це не підходить під визначення «алкоголік». Але ця людина стала ворогом з їх першої зустрічі, коли ще учнем четвертого класу налив клей на вчительський стілець. Тоді й була оголошена війна. Микола Степанович був до Єлькіна прискіпливий, але справедливий. Єлькіна спочатку виклик прийняв, готувався до уроків, але потім здався. І одного разу, підходячи до школи, Микола Степанович був зустрінутий падаючим з даху цеглою. Слідство не зайняло багато часу: Єлькіна тут же зловили на даху. Потім виключили зі школи ... Чи міг це бути він?

Напередодні, перевіряючи зошити, Микола Степанович виявив одну роботу, відрізнялася від стопки однакових. Темою був Іван Грозний, «жорстокий, але справедливий», на думку більшості ... Навіть завжди щось викидали Льова Бочаров цього разу написав «як усі». Але нічим не видатна учениця Зоя Зибковец призвела цитату з Костомарова про вбивство Іваном двох Дьячкова дружин і винесла інший вирок: «Якщо і був у його час якийсь прогрес, то це не Івана заслуга». Микола Степанович довго вагався, що робити з цим твором. Поставити два - відіб'єш бажання дивитися куди-то крім підручника.Не поставити - вирішить, що Костомаров і є правда, звикне думати старомодно. Він все ж поставив цю двійку, а тепер вирішив зробити «непедагогічний» вчинок - винести свої сумніви на обговорення в класі.

Він запитує свою улюблену ученицю Олену Шорохова - вона завжди знає, що хоче почути вчитель. Ось і зараз жваво заторохтіла про прогресивної ролі Івана Грозного і з переможним виглядом вирушила на місце. І тут Микола Степанович розуміє, що, навчивши Олену прогресивним поглядам, він не виховав обурення до вбивства. І ця учениця, про яку він завжди думав як про свою удачу, виявилася його проколом.

Він боявся йти по вулицях, але не міг собі дозволити ховатися і саме тому пішов не відразу додому, а загорнув у скверик, сів і задумався. Там його і знайшов Антон Єлькіна. Але замість очікуваної кулі Ечевін почув від колишнього учня слова подяки за науку, за справедливість, за те, що він був проти його виключення зі школи. Ці несподівано теплі слова підтримують Миколи Степановича, і він відправляється додому. А там вже чекає його нова зустріч з минулим і своїми помилками, рідна дочка Віра.

Віра була улюбленицею Ечевіна, і до її шістнадцяти років він тільки радів, дивлячись на неї. Але в шістнадцять Віра завагітніла. З моральністю тоді було суворо. Він сам був за виключення дочки зі школи. На його кар'єрі це не відбилося, хоча могло. Віра пішла працювати на автобазу, вийшла заміж за шофера, який пив і бив її. А рік тому Віра стала баптистка. Микола Степанович не міг допустити, що його онук виховуватися в такій атмосфері, хотів забрати його, але вагався. І от Віра прийшла поговорити про сина. Її