Короткий переказ твору Хліб для собаки (Володимир Тендряков)

Дитинство Володимира Тендрякова пройшло в безрадісну епоху післяреволюційної Росії і сталінських репресій, весь жах яких залишився в його пам'яті похмурим слідом дитячих спогадів, що склали основу оповідання «Хліб для собаки». Можливо, саме ефект дитячих вражень допоміг автору настільки ясно і неупереджено описати події, що відбувалися в невеликому пристанційному селищі, в якому і пройшли перші роки його життя.

А відбувалося там те ж, що й у багатьох інших подібних селищах: розкуркулені «заможні» селяни, заслані в Сибір і не дісталися до місця заслання, були кинуті вмирати голодною смертю в маленькому березнячке на очах у жителів селища. Дорослі намагалися обходити це жахливе місце стороною. А діти ... «Ніякі жахіття не могли заглушити нашого зверушечьего цікавості», - пише автор. «Окаменевая від страху, огиди, знемагаючи від захована панічної жалю, ми спостерігали ...». Діти спостерігали за смертю «куркулів» (так там називали «живуть» у березнячке).

Для посилення враження, що виробляється картиною, автор вдається до методу антитези. Володимир Тендряков докладно описує жахливу сцену смерті «куркуля», який «вставав на весь зріст, обхоплював ламкими променистими руками гладкий сильний стовбур берези, горнулась до нього незграбною щокою, відкривав рот, просторо чорний, сліпуче зубастий, збирався, мабуть, крикнути (...) прокляття, але вилітав хрип, пузирилася піна. Обдираючи шкіру на костистий щоці, "бунтар« сповзав вниз по стовбуру і (...) затихав назовсім ». У цьому уривку ми бачимо протиставлення ламких, променистих рук гладкому, сильному стовбуру берези. Подібний прийом призводить до посилення сприйняття як окремих фрагментів, так і всієї картини.

Слідом за цим описом слід філософське питання начальника станції, за службовим обов'язком вимушеного стежити за «куркулями»: «Що ж виросте з таких дітей? Милуються смертю. Що за світ стане жити після нас? Що за світ? ... «. Подібне питання звучить як би від самого автора, який через багато років дивується тому, як він, вразливий хлопчик, не зійшов з розуму при вигляді такої сцени. Але далі він згадує, що раніше вже був свідком того, як голод змушував «охайних» людей йти на публічні приниження. Це кілька «обмозоліло» його душу.

Обмозоліло, але не настільки, щоб залишитися байдужим до цих голодуючим людям, будучи ситим. Так, він знав, що бути ситим це соромно, і намагався не показувати цього, але все ж потай він виносив залишки своєї їжі «куркуля».Так тривало деякий час, але потім число жебраків стало зростати, а прогодувати більше двох осіб хлопчик вже не міг. І тоді стався зрив «лікування», як його назвав сам автор. В один день у забору його дому зібралося безліч голодних. Вони встали на шляху повертався додому хлопчика і почали просити їжі. І раптом ... «У мене потемніло в очах. З мене ридаючим галопом вирвався чужий дикий голос:-Ідіть геть! Ідіть геть!Сволота! Гади! Кровопивці! Ідіть геть!Решта разом потухнув, опустивши руки, почали повертатися до мене спинами, розповзаючись без поспіху, мляво. А я не міг зупинитися і кричав ридающе. «

Як емоційно описано цей епізод! Якими простими, поширеними в життєвому побуті словами, всього в кількох фразах Тендряков передає емоційний надрив дитини, його страх і протест, що є сусідами з покірністю і безнадією приречених людей. Саме завдяки простоті і дивно точному вибору слів, в уяві читача з надзвичайною яскравістю вимальовуються картини, про які оповідає Володимир Тендряков.

Отже, цей десятирічний хлопчик зцілився, але чи цілком? Так, він більше не виніс би шматка хліба стоїть під його вікном вмираючому від голоду «куркулів». Але чи була при тому спокійна його совість? Він не спав ночами, він думав: «Я поганий хлопчисько, нічого не можу з собою вдіяти шкодую своїх ворогів!»

І тут з'являється собака. Ось воно саме голодне істота в селищі! Володя хапається за неї, як за єдиний спосіб не зійти з розуму від жаху свідомості того, що він щодня «з'їдає» життя кількох людей. Хлопчик годує цю нещасну собаку, яка не існує ні для кого, але розуміє, що «не облезщего від голоду пса годував я шматками хліба, а свою совість».

Можна було б завершити розповідь цього, порівняно радісною, ноті. Але ні, автор включив ще один епізод, що підсилює важке враження. «У той місяць застрелився начальник станції, якого по службі доводилося ходити у червоній шапці вздовж вокзального скверика. Він не здогадався знайти для себе нещасну собачку, щоб годувати щодня, відриваючи хліб від себе »

Так закінчується розповідь. Але, навіть після цього, читача ще довго не покидають відчуття жаху і морального спустошення, викликані усіма стражданнями, які мимоволі, завдяки майстерності автора, він переживав разом з героєм. Як я вже зазначила, в цьому оповіданні вражає здатність автора передавати не тільки події, а й почуття.

«Глаголом пали серця людей». Таке повчання істинному поетові звучить у вірші О. С. Пушкіна «Пророк». І Володимиру Тендрякова це вдалося. Він зумів не тільки барвисто викласти свої дитячі спогади, а й пробудити співчуття і співпереживання в серцях читачів.