Короткий переказ твору По кому дзвонить дзвін (Ернест Хемінгуей)

Американець Роберт Джордан, добровільно бере участь у громадянській війні в Іспанії на боці республіканців, отримує завдання з центру - підірвати перед настанням міст. Кілька днів до настання він повинен провести в розташуванні партизанського загону якогось Пабло. Про Пабло кажуть, що на початку війни він був дуже сміливий і вбив фашистів більше, ніж бубонна чума, а потім і збагатів, і тепер із задоволенням пішов би на спокій. Пабло відмовляється брати участь у цій справі, тому, що обіцяє загону одні неприємності, але Джордана несподівано підтримує п'ятдесятирічна Пілар, дружина Пабло, яка користується у партизанів незмірно більшою повагою, ніж чоловік. Той, хто шукає безпеки, втрачає все, говорить вона. Її одноголосно обирають командиром загону.

Пілар - затята республіканка, вона віддана народній справі і ніколи не зверне з обраного шляху. У цій сильній, мудрої жінки таяться багато талантів, має вона і даром ясновидіння: у перший же вечір, подивившись на руку Роберта, вона зрозуміла, що той завершує свій життєвий шлях. І тоді ж побачила, що між Робертом і дівчиною Марією, яка прибула до загону після того, як фашисти вбили її батьків, а її саму згвалтували, спалахнуло яскраве, рідкісне за силою почуття. Вона не перешкоджає розвитку їх любовних відносин, а знаючи, як мало залишилося часу, сама підштовхує їх один до одного. Весь час, що Марія провела з загоном, Пілар поволі лікувала їй душу, і тепер мудра іспанка розуміє: тільки чиста, справжня любов зцілить дівчину. У першу ж ніч Марія приходить до Роберта.

На наступний день Роберт, доручивши старому Ансельмо спостерігати за дорогою, а Рафаелю - стежити за зміною вартових біля мосту, відправляється разом з Пілар і Марією до Ель Сордо, командиру сусіднього партизанського загону. По дорозі Пілар розповідає, як починалася революція в маленькому іспанському містечку, на їх з Пабло батьківщині, і як народ розправився там з місцевими фашистами. Люди стають у дві шеренги - один навпроти іншого, взяли в руки цепи і палиці і прогнали фашистів крізь стрій. Так робилося спеціально: щоб кожен ніс свою частку відповідальності. Всіх забили до смерті - навіть тих, хто мав славу хорошою людиною, - а потім скинули з обриву в річку. Всі вмирали по-різному: хто приймав смерть з гідністю, а хто скавулів і просив пощади. Священика вбили прямо під час молитви. Та, мабуть, Бога в Іспанії скасували, зітхає Пілар, тому що, якщо б він був, хіба допустив би цю братовбивчу війну? Тепер нікому прощати людей - адже немає ні Бога, ні Сина Божого, ні Духа Святого.

Розповідь Пілар пробуджує в Роберті Джордан власні думки та спогади. У тому, що він зараз воює в Іспанії, немає нічого дивного. З Іспанією пов'язані його професія (він викладає іспанський в університеті) та служба, він часто бував тут до війни, любить народ Іспанії, і йому зовсім не байдуже, як складеться доля цього народу. Джордан не червоний, але від фашистів добра чекати не доводиться. Значить, треба цю війну виграти. А потім він напише про все книгу і тоді звільниться нарешті від того жаху, який супроводжує будь-які війни.

Роберт Джордан припускає, що при підготовці до вибуху мосту він може загинути: у його розпорядженні надто мало людей - семеро у Пабло і стільки ж у Ель Сордо, а справ повно: треба знімати пости, прикривати дорогу і т. д. І треба ж такому статися, що саме тут він зустрів свою першу справжню любов. Може, це все, що він ще може взяти від життя? Чи це взагалі все його життя і замість сімдесяти років вона триватиме сімдесят годин? Три доби.Втім, сумувати тут нічого: за сімдесят годин можна прожити більш повне життя, ніж за сімдесят років.

Коли Роберт Джордан, Пілар і Марія, отримавши згоду Ель Сордо дістати коней і взяти участь в операції, повертаються до табору, несподівано починає йти сніг. Він валить і валить, і це незвичайне для кінця травня явище може погубити всю справу. До того ж Пабло весь час п'є, і Джордан боїться, що цей ненадійний людина може здорово нашкодити.

Ель Сордо роздобув, як і обіцяв, коней на випадок відступу після диверсії, алечерез сніг, що випав фашистський роз'їзд зауважує сліди партизанів і коней, що ведуть у табір Ель Сордо. Джордан і бійці із загону Пабло чують відзвуки бою, але втрутитися не можуть: тоді може зірватися вся операція, так необхідна для успішного наступу. Весь загін Ель Сордо гине, фашистський лейтенант, обходячи пагорб, усіяний трупами партизанів і солдатів, осіняє себе хрестом і подумки вимовляє те, що можна часто почути і в республіканському таборі: яка мерзотна річ війна!

На цьому невдачі не закінчуються. У ніч перед наступом із табору тікає Пабло, прихопивши з собою ящик з детонатором і бик фордів шнур - важливі для диверсії речі. Без них теж можна впоратися, але це складніше, та й ризику більше.

Старий Ансельмо доповідає Джордану про пересування на дорозі: фашисти підтягують техніку. Джордан пише докладний донесення командуючому фронтом генералу Гольцю, інформуючи того, що противник явно знає про підготовку наступі: те, на що розраховував Гольц - раптовість, тепер не спрацює. Пакет Гольцю погоджується доставити партизанів Андрія. Якщо той встигне передати донесення до світанку, Джордан не сумнівається, що наступ перенесуть, а разом з ним і дату вибуху мосту. Але поки треба готуватися ...

В