Короткий переказ твору Ім'я Рози (Умберто Еко)

До рук майбутньому перекладачеві і видавцеві «Записки батька Адсона з Мелька» потрапляють в Празі в 1968 р. На титульному аркуші французької книги середини минулого століття значиться, що вона являє собою перекладення з латинського тексту XVII ст., Нібито відтворює, у свою чергу, рукопис , створену німецьким монахом в кінці XIV ст. Розвідки, вжиті у відношенні автора французького перекладу, латинського оригіналу, а також особистості самого Адсона не приносять результатів. Згодом і дивна книга (можливо - фальшивка, яка існує в єдиному екземплярі) зникає з поля зору видавця, що додав до недостовірної ланцюжку переказів цієї середньовічної повісті ще одну ланку.

На схилі років чернець-бенедиктинець Адсона згадує події, очевидцем і учасником яких йому довелося бути в 1327 р. Європу стрясають політичні і церковні чвари. Імператор Людовик протистоїть папі римському Іоанну XXII. У той же час папа веде боротьбу з чернечим орденом францисканців, в якому запанувало реформаторський рух нестяжателей-спірітуалов, до того піддавалися з боку папської курії жорстоким гонінням. Францисканці об'єднуються з імператором і стають значною силою в політичній грі.

У цю смуту Адсона, тоді ще юнак-послушник, супроводжує в подорожі по містах і найбільшим монастирям Італії англійської францисканця Вільгельма Баскервильский. Вільгельм - мислитель і богослов, випробувач єства, знаменитий своїм потужним аналітичним розумом, один Вільяма Оккама і учень Роджера Бекона - виконує завдання імператора підготувати і провести попередню зустріч між імперською делегацією францисканців і представниками курії. У абатство, де вона повинна відбутися, Вільгельм і Адсона приходять за кілька днів до прибуття посольств. Зустріч повинна мати форму диспуту про бідність Христа і церкви, її мета - з'ясувати позиції сторін і можливість майбутнього візиту генерала францисканців до папського престолу в Авіньйон.

Ще не вступивши в монастирські межі, Вільгельм дивує ченців, які вийшли на пошуки втекла коні, точними дедуктивними умовиводами. А настоятель абатства одразу ж звертається до нього з проханням провести розслідування про те що в обителі дивної смерті. Тіло молодого монаха Адельма було знайдено на дні обриву, можливо, він був викинутий з вежі нависає над прірвою високої будівлі, званої тут храмина. Абат натякає, що йому відомі справжні обставини загибелі Адельма, однак він пов'язаний таємницею сповіді, і тому істина повинна прозвучати з інших, незапечатаних вуст.

Вільгельм отримує дозвіл опитувати всіх без винятку ченців і обстежити будь-які приміщення обителі - окрім знаменитої монастирської бібліотеки. Найбільша в християнському світі, здатна зрівнятися з напівлегендарним бібліотеками невірних, вона розташована у верхньому поверсі храмини; доступ до неї мають тільки бібліотекар і його помічник, тільки їм відомий план сховища, вибудуваного як лабіринт, і система розташування книг на полицях. Інші ченці: копіїсти, рубрикатори, перекладачі, що стікаються сюди з усієї Європи, - працюють з книгами в приміщенні для переписування - скрипторії. Бібліотекар одноосібно вирішує, коли і як надати книгу тому, хто її затребував, і чи надавати взагалі, бо тут чимало язичницьких і єретичних творів. У скрипторії Вільгельм і Адсона знайомляться з бібліотекарем Малахій, його помічником Беренгаром, перекладачем з грецької, прихильником Аристотеля Венанціо і юним ритором Бенцем. Покійний Адельма, майстерний рисувальник, прикрашав поля рукописів фантастичними мініатюрами. Варто ченцям засміятися, розглядаючи їх, - у скрипторії з'являється сліпий брат Хорхе з докором, що жарти та пустослів'я непристойні в обителі. Цей чоловік, славний роками, праведністю і вченістю, живе з відчуттям настання останніх часів і в очікуванні швидкого явища Антихриста. Оглядаючи абатство, Вільгельм приходить до висновку, що Адельма, найімовірніше, не був убитий, але наклав на себе руки, кинувшись униз із монастирської стіни, а під оселю тіло було перенесено згодом зсувом.

Але в ту ж ніч у бочці зі свіжою кров'ю заколоті свиней виявлено труп Венанціо. Вільгельм, вивчаючи сліди, визначає, що вбили ченця десь в іншому місці, швидше за все в оселю, і кинули в бочку вже мертвим. Але на тілі між тим немає ні ран, ні яких-небудь ушкоджень або слідів боротьби.

Помітивши, що Бенці схвильований більше за інших, а Беренгар відверто переляканий, Вільгельм негайно допитує обох. Беренгар зізнається, що бачив Адельма в ніч його загибелі: обличчя рисувальника було як особа мерця, і Адельма говорив, що проклятий і приречений на вічні муки, які описав враженому співрозмовнику вельми переконливо. Бенц ж повідомляє, що за два дні до смерті Адельма в скрипторії стався диспут про допустимість смішного в зображенні божественного і про те, що святі істини краще представляти в грубих тілах, ніж у благородних. У розпалі суперечки Беренгар ненароком проговорився, хоча і вельми туманно, про щось ретельно приховується в бібліотеці. Згадка про це було пов'язано зі словом «Африка», а в каталозі серед позначень, зрозумілих лише бібліотекаря, Бенц бачив візу «межа Африки», але коли, зацікавившись, запитав книгу з цією візою, Малахія заявив, що всі ці книги загублені. Розповідає Бенц і про те, чому став свідком, простеживши за Беренгаром після диспуту. Вільгельм отримує підтвердження версії самогубства Адельма: мабуть, в обмін на якусь послугу, яка могла бути пов'язана з можливостями Беренгара як помічника бібліотекаря, останній схилив рисувальника до содомський гріх, ваги якого Адельма, однак, не міг винести і поспішив сповідатися сліпому Хорхе, але замість відпущення отримав грізне обіцянку неминучого і страшного покарання. Свідомість тутешніх ченців занадто порушено, з одного боку, хворобливим прагненням до книжкового знання, з іншого - страхітливої постійно пам'яттю про диявола і пекло, і це часто примушує їх бачити