Будинку страждань. Тепер, незважаючи на всі старання Прендіка і Монтгомері, людино-звірі поступово повертаються до своїх інстинктів. Монтгомері, який поїхав на острів разом з Моро з-за своєї пристрасті до спиртного, від пияцтва і гине. Він напивається сам, напуває свого вірного слугу і інших звіроводство людей, які прийшли на його поклик. Результати виявилися трагічні. Прендік вибіг на шум, клубок звіроводство людей розпався від звуку пострілу, хтось втік у темряві. Очам Прендіка відкрилася страшна картина: волко-людина прокусив горло Монтгомері і сам загинув.
Поки Прендік намагався врятувати Монтгомері, від впала гасової лампи загорівся Будинок страждань. З жахом він бачить, що Монтгомері спалив на багатті всі човни.
Чарльз Прендік залишився на острові один на один з творіннями доктора Моро. А з ними відбувається ось що: «їх оголені тіла стали покриватися шерстю, лоби заростати, а обличчя витягуватися вперед. Але вони не опустилися зовсім до рівня тварин <...>, оскільки вони були поміссю, то в них проступали як би общезверіние риси, а іноді і проблиски людських рис ».Сусідство з ними ставало все небезпечніше, особливо після того, як гіено-свиня розтерзала звіроводство собаку, яка оберігала сон Прендіка.
Прендік шукає шляхи порятунку. Будівництво плоту закінчується крахом.Але одного разу йому пощастило - до берега прибило човен, в якій були мертві моряки з «Іпекакуани». Прендік повернувся в нормальний світ. Але оговтатися від острова доктора Моро Прендік довго ще не міг.
«Я не міг переконати себе, що чоловіки й жінки, яких я зустрічав, не були звірами в людській подобі, які поки ще зовні схожі на людей, але скоро знову почнуть змінюватися і проявляти свої тваринні інстинкти ...», «... мені здається, що під зовнішньою оболонкою ховається звір, і переді мною незабаром розіграється той жах, який я бачив на острові, тільки ще в більшому масштабі ».
Чарльз Прендік не може далі жити в Лондоні. Він віддаляється від шуму великого міста і натовпи людей, і до нього поступово приходить заспокоєння.Він вірить, «що все людське, що є в нас, повинно знайти розраду і надію у вічних, всеосяжних закони світобудови, а ніяк не в повсякденних, життєвих турботах, прикрощі, пристрасті».