одного з колишніх соратників по гульні і застіль, хіміка Алана Кемпбел, шантажуючи того якоїсь ганебної таємницею, відомою лише їм обом, змушує його розчинити в азотній кислоті тіло Безіла - речовий доказ вчиненого ним лиходійства.
Терзає запізнілими докорами совісті, він знову шукає забуття в наркотиках. І мало не гине, коли в підозрілому кублі на самому "дні" Лондона його дізнається якийсь підпилий матрос: це Джеймс Вейн, занадто пізно довідалися про фатальну долю сестри і присягнувся в що б те не стало помститися її кривдника.
Втім, доля до пори зберігає його від фізичної загибелі. Але - не від всевидющого ока холлуордовского портрета. «Портрет цей - як би совість. Так, совість. І треба його знищити », - приходить до висновку Доріан, який пережив всі спокуси світу, ще більш спустошений і самотній, ніж раніше, марно заздрить і чистоті невинної сільської дівчини, і самовідданості свого спільника мимоволі Алана Кемпбел, який знайшов у собі сили покінчити самогубством, і навіть ... духовному аристократизму свого друга-спокусника лорда Генрі, чужого, здається, будь-яких моральних перепон, але незбагненно який вважає, що «всякий злочин вульгарно».
Пізно вночі, наодинці з самим собою в розкішному лондонському особняку, Доріан накидається з ножем на портрет, прагнучи покремсати і знищити його. Піднялися на крик слуги виявляють у кімнаті мертве тіло старого у фраку. І портрет, непідвладний часу, у своєму сяючому величі.
Так закінчується роман-притча про людину, для якого «в інші хвилини Зло було лише одним із засобів здійснення того, що він вважав красою життя».