Короткий переказ твору Люцинда (Фрідріх Шлегель)

Юлій намагається знайти Люцинда там, де він звик її бачити - в її кімнаті, на їх кушетці, - і, не відшукавши її, починає вести з нею дивний, позбавлений певного змісту розмову, то віддаючись на волю тягнуть його фантазій, то вдаючись до допомоги списаних їм колись листків, збережених її дбайливими руками. У цьому напливі образів він хоче перш за все знайти слова і фарби для опису тієї радості і любові, яка пов'язує його з нею, тієї гармонії, в глибини якої вони занурюються удвох, не розмикаючи обіймів. «Я вже більше не можу сказати« моя любов »або« твоя любов », - пише він, - обидві вони однакові і злиті воєдино, будучи в рівній мірі любов'ю і взаємністю».

Один з його «снів наяву» він називає «Алегорія зухвалості». У майстерно обробленої саду йому вдається побороти раптово стрибнув на нього огидне чудовисько; повалене, воно перетворюється на звичайну жабу, і хтось, що стоїть у нього за спиною, називає йому ім'я фантома. «Це - Громадська Думка, - говорить він, - а я - Дотепність », Слідуючи за своїм новим супутником, Юлій бачить забавні і повчальні сцени, в яких, крім чотирьох юнаків, беруть участь Зухвалість, спершу відлякує Юлія своєю зухвалою і сміливим виглядом, Делікатність, Пристойність, Скромність; вони розгулюють по зелених луках, створеним великої чарівницею фантазією, і самі вони викликані до життя її волею. Вони щось змінюють маски, то розкривають свої справжні обличчя, але саме Зухвалість своєю незалежністю і проникливістю все більше привертає нашого мандрівника. Самого ж себе він починає називати «коханий син дотепності», подібно до того як лицар, мандрівний у пошуках пригод, говорить про себе: «Я - коханий син щастя».

«Суспільство, - говорить він Люцинда в одній з їх подальших розмов, - це хаос, який повинен бути гармонізований, може бути, тільки за допомогою дотепності, якщо ж не жартувати і не дуріти з елементами пристрасті, то вона згущується в непроникні маси і затемнює все ». Юнацькі роки Юлія могли б служити прекрасною ілюстрацією як вірності цієї тези, так і її власного сталості в проходженні йому. У ті роки думка його перебувала в постійному бродінні; кожну мить готовий він був зустріти щось надзвичайне. Ніщо не могло б його вразити, і менше всього його власна загибель. Без діла і без мети блукав він між речами і людьми, як людина, яка з трепетом чекає чогось такого, від чого залежить його щастя. Все могло його спокусити, і разом з тим ніщо не могло задовольнити його.

При цьому ні один із проявів розпусти не могло перетворитися для нього на невід'ємну звичку, бо в ньому було стільки ж презирства, скільки і легковажності. Врешті-решт це презирство відвернуло його від нинішніх його супутниць; він згадав про подругу свого отроцтва, дівчинці ніжною, піднесеної і невинною; поспішивши повернутися до неї, він знайшов її вже сформувалася, але такий же шляхетної, задумливою і гордої, як раніше. Він вирішив володіти нею, з гидливістю відкидаючи щонайменші міркування про мораль, але, коли він майже досяг свого, раптовий потік її сліз охолодив його і викликав у його душі щось схоже на каяття. Після цього він знову занурився на час в колишній спосіб життя, але незабаром у цьому вирі розваг він зустрів ще одну дівчину, якій захотів мати безроздільно, незважаючи на те що знайшов її серед тих, хто майже відкрито належить усім, вона була майже настільки ж порочна , як та - невинна, і звичайно у своїх відносинах з чоловіками, виконуючи те, що вважала своїм обов'язком, залишалася абсолютно холодної; але Юлій мав щастя сподобатися їй, і вона раптом прив'язалася до нього більше, ніж це можна висловити словами. Може бути, вперше їй перестало подобатися те оточення, яке до цих пір її цілком задовольняло. Юлій це відчував і радів цьому, однак не міг до кінця подолати того презирства, яке вселяли йому її професія і її зіпсованість. Коли вона йому сказала, що він буде батьком її дитини, він вважав себе обдуреним і залишив її. Її слуга покликав його до неї; після довгих умовлянь він пішов за ним, а в її кабінеті було темно, він припав до неї - і почув глибоке зітхання, який виявився останнім; поглянувши на себе, він побачив, що він в крові. У пориві відчаю вона завдала собі численні рани, більшість з яких виявилися смертельними ... Цей випадок збагатить його жахом і відразою до громадських забобонам. Каяття придушував він за допомогою гордості, тільки посилювалася тим почуттям нового, більш виношеного презирства до світу, яке він відчував у собі.

Проте минув час, і він зустрів жінку, позбавивши його від цієї хвороби. Вона поєднувала в собі люб'язність і артистизм з самовладанням і мужністю; обожнюючи її, він не вважав себе вправі намагатися порушити її сімейне щастя; почуття до неї зробилося для його духу міцним осередком і основою нового світу. Він знову усвідомив в собі покликання до божественного мистецтва; свою пристрасть і свою юність він присвятив піднесеному праці художника, і поступово море натхнення поглинуло потік його любовного почуття.

Сталося, однак, що він зустрів молоду художницю, яка, подібно до нього, пристрасно