Короткий переказ твору Червоний сміх (Леонід Андрєєв)

«... Божевілля і жах. Вперше я відчув це, коли ми йшли по Енської дорозі - ще десять годин безперервно, не сповільнюючи ходу, не підбираючи упалих і залишаючи їх ворогові, який рухався позаду нас і через три-чотири години стирав сліди наших ніг своїми ногами ... »

Оповідач - молодий літератор, покликаний в діючу армію. У спекотної степу його переслідує бачення: клаптик старих блакитних шпалер в його кабінеті, вдома, і запилений графин з водою, і голоси дружини і сина в сусідній кімнаті.І ще - як звукова галюцинація - переслідують його два слова: «Червоний сміх».

Куди йдуть люди? Навіщо цей спеку? Хто вони всі? Що таке дім, клаптик шпалер, графин? Він, виснажений баченнями - тими, що перед його очима, і тими, що в його свідомості, - сідає на придорожній камінь, рядом з сідають на розпечену землю інші офіцери і солдати, що відстали від маршу . Незрячі погляди, глухі вуха, губи, які тільки шепочуть Бог знає що ...

Розповідь про війну, яку він веде, схоже на клапті, уривки снів і яви, зафіксовані напівбожевільним розумом.

Ось - бій. Три доби сатанинського гуркоту і вереску, майже добу без сну і їжі.І знову перед очима - блакитні шпалери, графин з водою ... Раптово він бачить молоденького гінця - однорічника, колишнього студента: «Генерал просить протриматися ще дві години, а там буде підкріплення». «Я думав у цю хвилину про те, чому не спить мій син у сусідній кімнаті, і відповів, що можу протриматися скільки завгодно ...» Біле обличчя гінця, біле, як світло, раптом вибухає червоною плямою - з шиї, на якій тільки що була голова, б'є кров ...

Ось він: Червоний сміх! Він всюди: в наших тілах, у небі, у сонце, і скоро він розіллється по всій землі ...

Вже не можна відрізнити, де закінчується дійсність і починається марення. В армії, в лазаретах - чотири психіатричних спокою. Люди сходять з розуму, як хворіють, заражаючи один від одного, при епідемії. В атаці солдати кричать як скажені; в перерві між боями - як божевільні співають і танцюють. І дико сміються. Червоний сміх ...

Він - на госпітальної ліжку. Навпаки - схожий на мерця офіцер, що згадує про той бій, в якому отримав смертельне поранення. Він згадує цю атаку почасти з острахом, почасти з захопленням, як ніби мріючи пережити те ж саме знову.«І знову кулю в груди?» - «Ну, не кожен же раз - куля ... Добре було б і орден за хоробрість! ..»

Той, хто через три дні буде кинутий на інші мертві тіла в загальну могилу, мрійливо посміхаючись, мало не сміючись, говорить про орден за хоробрість.Божевілля ...

У лазареті свято: десь роздобули самовар, чай, лимон. Обірвані, худі, брудні, завшівевшіе - співають, сміються, згадують про будинок. «Що таке" дім "?Який "дім"? Хіба є де-небудь якийсьбудинок"? »-« Є - там, де тепер нас немає ». -« А де ми? »-« На війні ... »

... Ще бачення. Поїзд повільно повзе по рейках через поле бою, засіяне мерцями. Люди підбирають тіла - тих, хто ще живий. Важко пораненим поступаються місцем у телячих вагонах ті, хто в змозі йти пішки. Юний санітар не витримує цього безумства - пускає собі кулю в лоб. А поїзд, повільно везе калік «додому», підривається на міні: противника не зупиняє навіть видний здалеку Червоний Хрест ...

Оповідач - вдома. Кабінет, сині шпалери, графин, покритий шаром пилу. Невже це наяву? Він просить дружину посидіти з сином у сусідній кімнаті. Ні, здається, це все-таки наяву.

Сидячи у ванні, він розмовляє з братом: схоже, ми всі підемо з розуму. Брат киває: «Ти ще не читаєш газет. Вони сповнені слів про смерть, про вбивства, про кров. Коли кілька людей стоять де-небудь і про щось розмовляють, мені здається, що вони зараз кинуться один на одного і вб'ють ... »

Оповідач помирає від ран і божевільного, самогубного праці: два місяці без сну, в кабінеті з заштореними вікнами, при електричному світлі, за письмовим столом, майже механічно водячи пером по паперу. Перерваний монолог підхоплює його брат: вірус безумства, хто вселився в покійного на фронті, тепер в крові залишився жити. Всі симптоми тяжкої хвороби: гарячка, марення, немає вже сил боротися з Червоним сміхом, обступають тебе з усіх сторін. Хочеться вибігти на площу і крикнути: «Зараз припиніть війну - або ...»

Але яке «або»? Сотні тисяч, мільйони сльозами омивають світ, оголошують його криками - і це нічого не дає ...

Вокзал. З вагона солдати-конвоїри виводять полонених; зустріч поглядами з офіцером, що йде позаду і віддалік шеренги. «Хто цей - з очима?» - А очі у нього, як безодня, без зіниць. «Божевільний, - відповідає конвоїр буденно. - Їх таких багато ...»

У газеті серед сотень імен убитих - ім'я нареченого сестри. Відразу з газетою приходить лист - від нього, вбитого, - адресований покійному братові. Мертві - переписуються, розмовляють, обговорюють фронтові новини. Це - реальніше тієї яви, в якій існують ще не померлі. «Вороння кричить ...» - кілька разів повторюється в листі, ще зберігає тепло рук того, хто його писав ... Все це брехня! Війни немає! Брат живий - як і наречений сестри! Мертві - живі! Але що тоді сказати про живих? ..

Театр. Червоне світло ллється зі сцени в партер. Жах, як багато тут людей - і всі живі. А що, якщо зараз крикнути:

«Пожежа», - яка буде тиснява, скільки глядачів загине в цій тисняві? Він готовий крикнути - і вискочити