Короткий переказ твору Сліпі (Моріс Метерлінк)

Старий північний ліс під високим зоряним небом. Припавши до стовбура старого дуплястою дуба, старий священик застиг в мертвій нерухомості. Сині губи його напіврозкриті, що зупинилися очі вже не дивляться по цей, видиму сторону вічності. Схудлі руки складені на колінах. Праворуч від нього на каменях, пнях і сухому листі сидять шість сліпих людей похилого віку, а зліва, особою до них - шість сліпих жінок. Три з них весь час моляться і голосять. Четверта - зовсім стара. П'ята, в тихому божевіллі, тримає на колінах сплячу дитину. Шоста разюче молода, її розпущене волосся струмує по плечах. І жінки, і люди похилого віку одягнені в широкі, похмурі, одноманітні одягу. Всі вони, поставивши руки на коліна і закривши обличчя руками, чогось чекають. Високі цвинтарні дерева - тиси, плакучі верби, кипариси - простягають над ними свою надійну покров. Темрява.

Сліпі перемовляються між собою. Вони стурбовані тривалою відсутністю священика. Найстаріша сліпа говорить, що священик не по собі вже кілька днів, що він став всього боятися після того, як помер доктор. Священик турбувався, що зима може виявитися довгою і холодною. Його лякало море, він хотів поглянути на прибережні скелі. Юна сліпа розповідає, що перед відходом священик довго тримав її за руки. Він весь тремтів, наче від страху.Потім він поцілував дівчину і пішов.

«Йдучи, він сказав« Добраніч », - згадує хтось із сліпих. Вони прислухаються до гуркоту моря. Шум хвиль неприємний ім. Сліпі згадують, що священик хотів показати їм острівець, на якому знаходиться їх притулок. Саме тому він привів їх ближче до берега моря. «Не можна вічно чекати сонця під склепіннями дортуару», - говорив він Сліпі намагаються визначити час доби. Деяким з них здається, що вони відчувають місячне світло, відчувають присутність зірочок Найменш чуйними виявляються сліпонароджені («Я чую тільки наше дихання <...> Я ніколи не відчував їх », - зауважує один з них).Сліпим хочеться повернутися до притулку. Чути далекий бій годинника - дванадцять ударів, але опівночі це чи опівдні, сліпі зрозуміти не можуть. Нічні птиці зловтішно ляскають крильми над їхніми головами. Один з сліпих пропонує, якщо священик не прийде, повертатися до притулку, орієнтуючись по шуму протікає неподалік великої ріки. Інші мають намір чекати, не рушаючи з місця. Сліпі розповідають один одному, звідки хто приїхав на острів, юна сліпа згадує свою далеку батьківщину, сонце, гори, незвичайні квіти.«У мене немає спогадів», - говорить сліпонароджений.) Налітає вітер. Оберемками сиплються листя. Сліпим здається, що хтось торкається їх. Їх охоплює страх. Юна сліпа відчуває запах квітів. Це асфодела - символ царства мертвих. Одному з сліпих вдається зірвати декілька, і юна сліпа вплітає їх собі у волосся. Чути вітер і гуркіт хвиль об прибережні скелі. Крізь цей шум сліпі вловлюють звук чиїхось наближаються кроків Це приютських собака. Вона тягне одного з сліпих до нерухомого священика і зупиняється. Сліпі розуміють, що серед них мрець, але не відразу з'ясовують, хто це. Жінки, плачу, стають на коліна і моляться за священика. Найстаріша сліпа дорікає тих, хто скаржився і не хотів йти вперед, в тому, що це вони замучили священика. Собака не відходить від трупа. Сліпі беруться за руки. Вихор крутить сухе листя. Юна сліпа розрізняє чиїсь далекі кроки. Великими пластівцями падає сніг. Кроки наближаються.Дитина схибленої починає плакати. Юна сліпа бере його на руки і піднімає, щоб він побачив, хто йде до них. Кроки наближаються, чутно, як під чиїмись ногами шарудять листя, чути шурхіт сукні. Кроки зупиняються поруч із групою сліпих «Хто ти?» - Ставить питання юна сліпа. Відповіді немає. «О, змилуйся над нами», - вигукує найстаріша. Знову мовчання. Потім лунає відчайдушний крик дитини.