Короткий переказ твору Прощавай, Гульсари! (Чингіз Айтматов)

Минулої осені приїхав Танабай в колгоспну контору, а бригадир йому й каже: «Підібрали ми вам, аксакал, коня. Застарий, правда, але для вашої роботи зійде ». Побачив Танабай інохідця, а серце боляче стислося. «От і побачилися, виходить, знову», - сказав він старому, заяложені вкрай коня.

Перший раз він зустрівся з інохідці Гульсари після війни. Демобілізувавшись, Танабай працював на кузні, а потім чоро, давній друг, умовив їхати в гори Табунщиком. Там-то вперше і побачив буланого, круглого, як м'яч «малюка полуторалетку. Колишній табунник Торгів сказав: «За такого в колишні часи в бійках на стрибку голови клали».

Пройшла осінь і зима. Луга стояли зелені-зелені, а над ними сяяли білі-білі сніги на вершинах хребтів. Буланий перетворився на стрункого міцного жеребчика. Одна лише пристрасть володіла їм - пристрасть до бігу. Потім настав час, коли він навчився ходити під сідлом так стрімко і рівно, що люди ахали: «Постав на нього відро з водою - і ні краплі не виплеснеться». У ту весну високо піднялася зірка інохідця і його господаря. Знали про них і старі й малі.

Але не було випадку, щоб Танабай дозволив кому-небудь сісти на свого коня.Навіть тій жінці. У ті травневі ночі біля інохідця розпочався якийсь нічний спосіб життя. Вдень він пасся, обходячи кобилиць, а вночі, відігнавши колгоспну череду в балку, господар скакав на ньому до будинку Бюбюжан.На світанку знову мчали вони по непримітним степовим стежках до коней, які залишилися в лощині.

Одного разу трапилася страшна нічний ураган, і Гульсари з господарем не встигли до стада. А дружина Танабе ще вночі кинулася з сусідами на допомогу. Табун знайшли, утримали в яру. А Танабе не було. «Що ж ти, - тихо сказала дружина повернувся до блудного чоловіка. - Діти он скоро дорослі, а ти ...»

Дружина і сусіди виїхали. А Танабай упав на землю. Лежав обличчям вниз, і плечі його тряслися від ридань. Він плакав від сорому та горя, він знав, що втратив щастя, яке випало останній раз у житті. А жайворонок в небі щебетав ...

Взимку того року в колгоспі з'явився новий голова: чоро здав справи і лежав у лікарні. Новий начальник захотів сам їздити на Гульсари.

Коли повели коня, Танабай виїхав у степ, до череди. Не міг заспокоїтися.Осиротів табун. Осиротіла душа.

Але одного разу вранці Танабай знову побачив у табуні свого інохідця. Зі звисаючим обривком недоуздка, під сідлом. Втік, стало бути. Гульсари тягнуло до стада, до кобилам. Він хотів відганяти суперників, піклуватися про жеребятах. Незабаром підоспіли з Аїла двоє конюхів, повели Гульсари назад. А коли іноходець втік втретє, Танабай вже розсердився: не було б біди.Йому почали снитися неспокійні, важкі сни. І коли перед новим кочовищ заїхали в аил, він не витримав, кинувся до стайні. І побачив те, чого так боявся: кінь стояв нерухомо, між задніми розчепіреними ногами тяжчав величезна, величиною з глечик, туга запалена пухлина. Самотній, вихолощений.

Восени того року доля Танабе Бекасово несподівано повернулася. Чоро, що став тепер парторгом, дав йому партійне доручення: переходити в чабани.

У листопаді грянула рання зима. Суягние матки сильно здали з тіла, хребти випиналися. А в коморах колгоспних - все під мітлу.

Наближався час окоту. Отари стали перебиратися в передгір'ї, на окотние бази. Те, що Танабай побачив там, вразило його як грім серед ясного дня. Ні на що особливе він не розраховував, але щоб кошара стояла з прогнилої і проваленим дахом, з дірками в стінах, без вікон, без дверей - цього не очікував. Усюди безгосподарність, який світ не бачив, ні кормів, ні підстилок практично немає. Та як же так можна?

Працювали не покладаючи рук. Найважче довелося з очищенням кошари і рубкою шипшини. Хіба що на фронті так доводилося тяжко працювати. І одного разу вночі, виходячи з носилками з кошари, почув Танабай, як замекал в загоні ягня. Значить, почалося.

Танабай відчував, що насувається катастрофа. Окотилася перша сотня маток. І вже чути було голодні крики ягнят - у виснажених маток не було молока. Весна заявилася з дощем, туманом і півднем. І став чабан по кілька штук виносити сині трупики ягнят за кошару. У душі його піднімалася темна, страшна злість: навіщо розводити овець, якщо не можемо вберегти? І Танабай, і його помічниці ледве трималися на ногах. А голодні вівці вже шерсть їли один у одного, не підпускаючи до себе шмаркачів.

І тут до кошари під'їхали начальники. Один був чоро, інший - районний прокурор Сегізбаєв. Цей-то і став докоряти Танабе: комуніст, мовляв, а ягнята дохнуть. Шкідник, плани зриваєш!

Танабай в люті схопив вила ... Ледве забрали прибульці ноги. А на третій день відбулося бюро райкому партії, і Танабе виключили з її лав. Вийшов з райкому - на конов'язі Гульсари. Обняв Танабай шию коня - лише йому поскаржився на свою біду ... Все це Танабай згадував тепер, через багато років, сидячи біля багаття. Поруч нерухомо лежав Гульсари - життя покидала його. Прощався Танабай з інохідці, говорив йому: «Ти був великим конем, Гульсари. Ти був моїм другом, Гульсари. Ти несеш з собою кращі роки мої, Гульсари ».

Наставало ранок. На краю яру диміли вуглинки багаття. Поруч стояв сивий старий. А Гульсари відійшов у небесні табуни.

Йшов Танабай по степу. Сльози стікали по обличчю, мочили бороду. Але він не витирав їх. То були сльози по інохідця Гульсари.