Короткий переказ твору Хмара у штанях (Володимир Маяковський)

Поет - красивий, двадцятидворічний - дражнить обивательську, розм'якшену думка закривавленим клаптем свого серця. У його душі немає старечої ніжності, але він може вивернути себе навиворіт - так, щоб були одні суцільні губи. І буде він бездоганно ніжний, не чоловік, а - хмара в штанях!

Він згадує, як одного разу в Одесі його кохана, Марія, обіцяла прийти до нього. Чекаючи її, поет плавить лобом скло окошечное, душа його стогне і корчиться, нерви метаються відчайдушною чечіткою. Вже дванадцята година падає, як з плахи голова страченого. Нарешті з'являється Марія - різка, як «нате!», - І повідомляє, що виходить заміж. Намагаючись виглядати абсолютно спокійним, поет відчуває, що його «я» для нього мало й хто-то з нього виривається вперто. Але неможливо вискочити з власного серця, в якому палахкотить пожежа. Можна тільки вистонат' в століття останній крик про цю пожежу.

Поет хоче поставити «nihil» («ніщо») над усім, що зроблено до нього. Він більше не хоче читати книжок, тому що розуміє, як важко вони пишуться, як довго - перш ніж почне співатися - борсається у багні серця дурна вобла уяви. І поки поет не знайде потрібних слів, вулиця корчиться без'язика - їй нічим кричати й розмовляти. У роті вулиці розкладаються трупи померлих слів. Тільки два слова живуть, жиріючи, - «сволота» і «борщ». І інші поети кидаються геть від вулиці, тому що цими словами не випеть панночку, любов і квіточка під росами. Їх наздоганяють вуличні тисячі - студенти, повії, підрядчики, - для яких цвях у власному чоботі страшніший за фантазії Гете. Поет згоден з ними: найдрібніша піщинка живого найцінніше, що він може зробити. Він, обсмеять у сьогоднішнього племені, бачить у терновому вінці революцій шістнадцятий рік і відчуває себе його предтечею. В ім'я цього майбутнього він готовий розтоптати свою душу і, скривавлену, дати, як прапор.

Добре, коли в жовту кофту душа від оглядів закутана! Поетові противний Северянин, бо поет сьогодні не повинен чірікать. Він передбачає, що скоро ліхтарні стовпи будуть здіймати закривавлені туші комірник, кожен візьме камінь, ніж або бомбу, а на небі буде здихати червоний, як марсельєза, захід сонця.

Побачивши очі богоматері на іконі, поет запитує її: навіщо обдаровувати сяйвом трактирних ораву, яка знову віддає перевагу Варавву обпльованого голгофніку? Може бути, найкрасивіший з синів богоматері - це він, поет і тринадцятий апостол Євангелія, а іменами його віршів коли-небудь будуть хрестити дітей.

Він знову і знову згадує неісцветшую принадність губ своєї Марії і просить її тіла, як просять християни - «хліб наш насущний дай нам днесь». Її ім'я величчю одно для нього Богу, він буде берегти її тіло, як інвалід береже свою єдину ногу. Але якщо Марія відкине поета, він піде, поливаючи дорогу кров'ю серця, до будинку свого батька. І тоді він запропонує Богу влаштувати карусель на дереві вивчення добра і зла і запитає у нього, чому той не вигадав поцілунки без мук, і назве його неуком, крихітним Божиків.

Поет чекає, що небо зніме перед ним капелюха у відповідь на його виклик!Але всесвіт спить, поклавши на лапу з кльошами зірочок величезне вухо.