Короткий переказ твору Записки Мальті Лаурідсен Брігге (Райнер Марія Рільке)

Герой оповідання, двадцятивосьмирічний датчанин Мальті Лаурідсен Брігге, останній представник знатного роду, опиняється в Парижі в повній самоті і на межі бідності. Його спостереження відтепер зосереджуються на тому, як живуть у Парижі знедолені: нічліжки, сморід хлороформу в лікарні для бідних, гуркіт трамваїв, жебраки, продають щось або намагаються всучити перехожому яку-небудь нісенітницю за безцінь, - у принизливій для всіх бідності люди втрачають індивідуальність, проживають не своє життя і вмирають не «своєю смертю». Весь досвід духовної культури людства, накопичена століттями мудрість, вирішує Мальті, не в змозі допомогти людині протистояти тій стандартизації, яка нав'язується йому навколишньою дійсністю, тому що пізнання було споконвіку спрямоване в основному на те, що оточує людину, але не на нього самого. Герой вважає, що протягом довгих століть людство оперувало виключно поверхневими і несуттєвими знаннями,як і раніше залишаючись загадкою для самого себе. Той, хто знайшов у собі сили поглянути в очі цієї гіркої правди, на його думку, негайно повиненпочати щось робити, щоб надолужити згаяне. Ось чому сідає він писати свої записки. Його робота - акт духовного подвижництва. Мальті й сам усвідомлює, наскільки непосильна поставлене завдання. Тяжкий шлях його пізнання може призвести до знаходження цілісного світогляду, єдино здатного пролити світло на початковий сенс людського буття. І смерті теж.Смерть для хворого Мальті - логічне і необхідне завершення життя. У кожної людини має бути «своя смерть», з цього життя випливає.

Пізнаючи людини, Мальті пильно вдивляється в людей, з якими зіштовхує його доля, він хоче розгледіти в кожній людині щось неповторне, особливе, що відрізняє його від інших. Внутрішній світ будь-якого жебрака або каліки неоціненним для Мальті і повний сокровенних, одному йому зрозумілих смислів і значень. Прагнення осягнути людини, виходячи тільки з його індивідуальності, з одиничного та особливого, неминуче призводить Мальті до ризикованої замикання на самому собі. Спогади дитинства, врізалися в пам'ять сторінки книг, живі враження від Парижа - все це нанизується на єдиний суб'єктивний стрижень, все набуває особливу особистісну забарвлення.

Бажаючи зберегти власну індивідуальність, Мальті прирікає себе на самотність. Систему об'єктивних зв'язків, до якої неминуче виявляється включений кожна людина, він сприймає як «маску», диктують власні жести і слова, а отже, підкоряє собі живе «я». Навіть любов, вважає Мальті, обмежує справжню свободу людини. Бо, як правило, і вона не вільна від пристрасті володіння, прагнення підпорядкувати собі життя іншого. І тоді любов як би укладає існування того, кого люблять, в певні рамки, з очікувань і надій люблячих складаються умови гри, певна схема поведінки коханих. Тому так важлива для Мальті притча про Блудного сина, який пішов з дому тому, що він не хотів бути коханим, не бажав погоджуватися на один лише варіант долі, що складався б з очікувань і надій близьких, позбавляючи його права голосу власного «я». У поневіряння по світу Блудний син сподівається знайти таку любов, яка не обмежувала б свободи іншого, не зводилася б до жадоби володіти і диктувати. У свій час йому здається, ніби він знаходить її в любові до Бога. Але і це рішення проблеми ілюзорне.

У загальному контексті роману цієї притчі протистоять розповіді про «великих люблячих» - Гаспаре Стамп, Маріані Алькофорадо, родичці і коханої Мальті Абелоне. Тут любов не умоглядна, але жива, здатна на самозречення, не сковуючи буття людини, але лише просвітчаста свій предмет лагідними променями, що відкривають коханому самого себе. Однак сам Мальті не знаходить внутрішніх сил для такого почуття.

Намагаючись, з одного боку, відгородитися від людей, Мальті в той же час повний пристрасного, жадібного до них інтересу і, що набагато для нього важливіше, співчуття. Замкнутися в собі він не може, люди навколо нібито волають до його участі, вони приковують до себе його «навчився бачити погляд». Тому Мальті згадує флоберівського Юліана Странноприимца як ідеал, до якого слід було б прагнути. Для нього подібне самозречення природно, це всього лише зведена у вищий ступінь любов до ближнього. Але не знаходить в собі Мальті сил для такої любові. Він сповнений участі до тих людей, які оточують його і які є знедоленими, але він чужий серед них, думками він у старовинному дворянському маєтку в Данії, де пройшло дитинство, у свідомість його люди вторгаються непрохано, і це народжує тільки одне - страх. Страх Мальті багато в чому екзістенціалов, це не боязньчогось конкретного, але страх перед буттям взагалі, що випливає з нездатності зрозуміти світ і освоїти, перетворити окремі миттєвості в цілісну картину. Записки, розпочаті єдино з такою благою метою, у результаті розсипаються, задум так і не втілюється в «велику книгу», спостереження залишаються фрагментарними, щоденниковими, уривчастими - словом, всього лише позначками, записками.

Не випадково виникає в романі тема самозванства. Береться за перо заради вищої мети, Мальті не в змозі виконати намічене, він безсилий пов'язати своє життя з усім людським родом, із власною сім'єю, нарешті, просто з Історією; все більше замикається він у світі мрій і спогадів, і ось вже колишнє повністю підпорядковує собі його свідомість, пам'ять про минуле водить його квапливим нервовим пером, І немає більше ніяких закономірностей, немає вищих цінностей, світ - лише низка непрохано вторгаються в свідомість картин і образів, між собою не зв'язаних, розрізнених, суперечливих. Об'єднати ці фрагменти в єдине полотно , навчитися не просто бачити деталі, але виробити свій особливий погляд на речі, надати йому цілісність, усвідомити