Короткий переказ твору Планета людей (Антуан де Сент-Екзюпері)

Книга написана від першої особи. Екзюпері присвятив її одному зі своїх колег-льотчиків - Анрі Гійоме.

Людина розкривається в боротьбі з перешкодами. Пілот подібний селянинові, який обробляє землю і тим самим рятує у природи деякі з її таємниць.Настільки ж плідна робота льотчика. Перший політ над Аргентиною був незабутнім: внизу мерехтіли вогники, і кожен з них говорив про диво людської свідомості - про мрії, надії, любові.

Екзюпері став працювати на лінії Тулуза - Дакар в 1926 р. Досвідчені льотчики трималися кілька відчужено, але в їх уривчастих розповідях виникав казковий світ гірських хребтів з пастками, провалами і вихорами.«Старички» майстерно підтримували схиляння, яке лише зростала, коли один з них не повертався з польоту. І ось настала черга Екзюпері: вночі він відправився на аеродром у старенькому автобусі і, подібно до багатьох своїх товаришів, відчув, як у ньому народжується володар - людина, від відповідальний за іспанську і африканську пошту. Ті, хто сидів поруч чиновники говорили про хвороби, грошах, дрібних домашніх турботах - ці люди добровільно уклали себе у в'язницю міщанського благополуччя, і ніколи вже не прокинеться в їх зашкарублих душах музикант, поет чи астроном.Інша річ пілот, якому належить вступити в суперечку з грозою, горами і океаном - ніхто не пошкодував про свій вибір, хоча для багатьох цей автобус став останнім земним притулком.

З товаришів своїх Екзюпері виділяє насамперед Мермоза - одного із засновників французької авіалінії Касабланка - Дакар і першовідкривача південноамериканської лінії. Мермоз «вів розвідку» для інших і, освоївши Анди, передала цю ділянку Гійоме, а сам узявся за приручення ночі. Він підкорив піски, гори і море, які, у свою чергу, не раз поглинали його - проте він завжди вибирався з полону. І ось після дванадцяти років роботи, під час чергового рейсу через Південну Атлантику, він коротко повідомив про те, що вимикає правий задній мотор. Усі радіостанції від Парижа до Буенос-Айреса стали на тужливу вахту, але більше звісток від Мермоза не було. Спочиваючи на дні океану, він завершив справу свого життя.

Загиблих ніхто не замінить. І найбільше щастя відчувають пілоти, коли раптом воскресає той, кого вже подумки поховали. Так сталося з Гійоме, який зник під час рейсу над Андами. П'ять днів товариші безуспішно шукали його, і вже не залишалося сумнівів, що він загинув - або при падінні, або від холоду.Але Гійоме створив диво власного порятунку, пройшовши через сніги і льоди.Він сказав потім, що виніс те, чого не винесло б жодна тварина - немає нічого шляхетніше цих слів, що показують міру величі людини, що визначають справжнє місце їх у природі.

Пілот мислить масштабами Всесвіту і по-новому перечитує історію.Цивілізація - всього лише тендітна позолота. Люди забувають, що під їх ногами не існує глибокого шару землі. Незначний ставок, оточений будинками і деревами, підданий дії припливів і відливів. Під тонким шаром трави і квітів відбуваються дивовижні перетворення - тільки завдяки літаку їх іноді вдається розгледіти. Ще одне чарівне властивість літака полягає в тому, що він переносить пілота в серцевину чудесного. З Екзюпері це сталося в Аргентині. Він приземлився на якомусь полі, не підозрюючи, що потрапить в казковий будинок і зустріне двох юних фей, який товаришував з дикими травами і зміями. Ці принцеси-дикунки жили в злагоді із Всесвітом. Що сталося з ними? Перехід від дівоцтва до стану заміжньої жінки загрожує фатальними помилками - бути може, який-небудь дурень вже повів принцесу в рабство.

У пустелі такі зустрічі неможливі - тут пілоти стають в'язнями пісків.Присутність повстанців робило Сахару ще більш ворожим. Екзюпері пізнав тягар пустелі з першого ж рейсу; коли його літак зазнав аварію біля невеликого форту в Західній Африці, старий сержант прийняв пілотів, як посланців неба - він заплакав, почувши їхні голоси.

Але точно так само були приголомшені непокірні араби пустелі, відвідавши незнайому їм Францію. Якщо у Сахарі раптом випадає дощ, починається велике переселення - цілі племена відправляються за триста льє на пошуки трави. А у Савойї дорогоцінна волога юшила, немов з дірявої цистерни. І старі вожді говорили потім, що французький бог набагато щедріші до французів, ніж бог арабів до арабів. Багато варвари похитнулися у своїй вірі і майже підкорилися чужинцям, але серед них як і раніше є ті, хто раптово бунтує, щоб повернути колишню велич, - занепалий воїн, що став пастухом, не може забути, як калатало його серце біля нічного багаття. Екзюпері згадує розмову з одним з таких кочівників - ця людина захищав не свободу (у пустелі всі вільні) і не багатства (у пустелі їх немає), а свій потаємний світ. Самих же арабів приводив у захоплення французький капітан Боннафус, що здійснював сміливі набіги на кочовища. Його існування прикрашало піски, бо немає більшої радості, ніж вбивство такого чудового ворога. Коли Боннафус поїхав до Франції, пустеля мовби втратила один з своїх полюсів. Але араби продовжували вірити, що він повернеться за втраченим відчуттям доблесті - якщо це трапиться, непокірні племена отримають звістку в першу ж ніч. Тоді воїни мовчки поведуть верблюдів до колодязя, приготують запас ячменю і перевірять затвори, а потім виступлять у похід, ведені дивним почуттям ненависті-кохання.

Почуття гідності може знайти навіть раб, якщо він не втратив пам'ять. Всім невільникам араби давали ім'я Барк, але один з них пам'ятав, що його звали Мохаммедом і він був погоничем худоби в Марракеші. Зрештою Екзюпері вдалося викупити