Короткий переказ твору Благочинні мови (М. Є. Салтиков-Щедрін)

У розділі-передмові «До читача» автор представляється як фрондера, що тягне руки представникам всіх партій і таборів. Знайомих у нього тьма-тьмуща, але у них він нічого не шукає, крім «благих намірів», добре б у них розібратися. Нехай вони ненавидять один одного, але часто базікають одне й те саме. Всі стурбовані способами «приборкання». Світобачення величезної більшості людей тільки на цій ідеї і тримається, хоча вона недостатньо досліджена і навіть оббрехала фанатиками і лицемірами. А тому нагальною потребою сучасного суспільства стає звільнення від брехунів, бо справжні герої «приборкання» зовсім не теоретики, а Простеци. Подібно сновидам ці останні вирішуються на подолання будь-яких перешкод і іноді навіть здійснюють подвиги без наміру їх зробити.

«Навіщо писаний розповідь?» - Задається питанням автор у першому розділі, що представляє собою шляхові замальовки. «Ах, хоч би й потім, панове, щоб констатувати, які бувають благонамірені мови».

Російський народ став слабкий на всіх ярусах сучасного суспільства. Слабка мужик, але і освічений господар не краще, долає його німець повсюдно. УЖ боляче ми прості! «Але ж, як часто буває, російських надувають при покупці не тому, що вони дурні, а тому що їм на думку не спадає, що в країні, де є всюди поліція, можливе шахрайство. «Не будь дурнем!» Це паскудна і нахабне слово «дурень» прямо і побічно переслідує автора, як панегірик шахрайству, що привласнює собі найменування розуму.

Хороший чиновник-адміністратор, на якого роблять ставку великі начальники, відрізняється врожденность консервативних переконань і бойовою готовністю по першому трубному звуку йти туди, куди пошлють.Бюрократ новітнього гарту - це Держиморда, «почищений, пригладжений, виправлену балагур, готовий рідного батька з кашею з'їсти». Неможливо уявити собі ні одного російського начальника, Який поставився б до себе з іронією, із застереженнями, це помпадур, який завжди серйозний або відчайдушно амікошонства.

Для хорошого адміністрування Росії необхідні шпигуни. Але російська соглядатай чомусь рохля, це про нього сказано: «Він онучі у воді сушить».Він ніколи не знає, що йому треба, і тому підслуховує даремно. А раз підслухавши, все валить в одну купу. Він невіглас, уражається дрібниці і лякається звичайних речей, пропустивши їх через горнило свого розгнузданого уяви.

Відверті зізнання Миколи Батищева в листах матінці дозволяють дізнатися, що на державній службі потрібно старатися, але знати міру. Бажаючи стати прокурором, при одному імені якого злочинці будуть тремтіти, Батишев ще в якості помічника від душі куховарить справи на невинних і категорично підтримує всі строгі обвинувальні висновки. Коли його просять розібратися з «Товариством для передчуття Гармонії майбутнього», у списках якого п'ятнадцять чоловік, які закликають терпляче переносити лиха сьогодення, Батишев приваблює у цій справі до ста осіб. Його старанність бентежить навіть досвідченого генерала. Зрозумівши свою непридатність до прокурорського справі, молода людина, проклинаючи долю і свою «чесність», подає у відставку. У постскриптумі звернених до матінки листів Батищев паралельно історії своєї адміністративної невдачі розповідає про успіхи дружка, що став адвокатом, якогось Єрофєєва, навчився непогано заробляти гроші і пускати їх в оборот.

Хто ж стовпи сучасного суспільства? Де їх коріння, яке їх походження, як накопичені гроші, якими вони володіють? Ось приклад, Осип Іванович Дерунів, що містив заїжджий двір, через який проходили і проїжджали сотні людей. За гривенику, по злотого накопичив Дерунів чимале багатство, що дозволило відкрити власну велике господарство, обзавестися фабрикою. Під час останньої з них зустрічі в Петербурзі оповідач насилу його впізнає в шубі, облямованою світлим соболиним хутром. Прийнявши горду позу аристократа, він невиразним рухом простягає два пальці на знак вітання. Запросивши до себе літератора, який, на жаль, не Тургенєв, він хоче порадувати томну білотілі дружину, приймаючу у вітальні напівлежачи в дорогому негліже чотирьох «калегвардов». Оцінивши суспільство, в яке він потрапив, літератор нафантазував «пригода в Абуццскіх горах», історію, цілком гідну російського белетриста, чаруючому даму своїми пригодами. Незважаючи на розкіш і багатство нової обстановки, оповідач з жалем згадує про те Дерунових, який не знімав старозавітний синій сюртук, що допомагав йому переконати німця-негоціанта у своїй докладності. Щоправда, зі зникненням колишньої обстановки, що оточувала Дерунова, зникає і загадковість вичавлювання гроша з постояльця, партнера і співрозмовника. Тепер він нахабно жадає до грабунку, і це не можна приховати ніяким способом.

Автору, прозваному Гамбетта, тобто «людиною пропащим, не визнають нічого святого», доводиться розмовляти з жіночого питання з відповідальним чиновником з колишніх однокашників Ті-Бенькової, що називає себе західником і лібералом. Однак він не ліберал навіть, а консерватор. Всього дорожче йому в жінці її невідомість, він вбачає в ньому добромисність. Хіба може жінка отримати якусь дійсну користь з усякого роду дозволу, дозволів, знань? Не може, переконаний він, жінкою бути виконана робота краще, ніж чоловіком. Ну, а якщо ще жінки в реформи і в революцію полізуть, то тут вже пиши пропало. Всі їх «гідності», притаманні на рівні сім'ї, вийдуть назовні.Доведеться змінити всі уявлення про чесноти, про чудові перемоги жінок над адюльтером, про підтримку сімейних уз, про виховання дітей. «А що буде з нами, які не можемо існувати без того, щоб не балувати жінку?» Стовп російського лібералізму тебенько готовий прийняти з їх приводу не яке-небудь, але третейський рішення. «Система моя дуже проста: ніколи нічого прямо не дозволяти і ніколи нічого прямо не забороняти», - говорить він. З його точки зору, жінка, особливо гарненька, має привілей бути примхливою, бажати діамантові коштовності та хутра, але не повинна міркувати про навколоплідної рідини і теоріях Сєченова, інакше вона здасться «Насильник».

У Марії Петрівни Воловітіновой три сини: Сенічка, Мітенька