Короткий переказ твору Господа ташкентці. Картини моралі (М. Є. Салтиков-Щедрін)

Вся книга побудована на кордоні аналітичного, гротескового нарису і сатиричного оповідання. Так що ж це за креатура - ташкентець - і чого вона прагне? А жадає вона лише одного - «Жерти!». У що б то не було, ціною чого б то не було. І Ташкент перетворюється на країну, населену вийшли з Росії, за непотрібністю, ташкентців. Ташкент знаходиться там, де б'ють по зубах і де має право переказ про Макара, телят не ганяє, тобто - скрізь. Ташкент існує і на батьківщині, і за границею, а істинний Ташкент - в моралі і серце людини. І хоча, з одного боку, куди не плюнь, скрізь у нас ташкентці, з іншого - стати ташкентців не так вже й просто. У більшості випадків ташкентець - це дворянський син, освіта його класичне, причому випаровується воно негайно після залишення шкільної лави, що аж ніяк не заважає ташкентців бути зодчим і можливість, бо не боги горщики обпікали.

Тут особа оповідає переходить до свого особистого досвіду, згадує про своє вихованні в одному з військово-навчальних закладів. Основи освіти зводяться до наступного: в країні своїх плодів цивілізації немає, ми повинні їх тільки передавати, не задивляючись на те, що передаємо. Для виконання цього благородної справи герой прямує звичайно ж до Петербурга, де потрапляє на прийом до П'єру Накатниковим, своєму колишніх однокашників, ледареві і йолоп, досягла ступенів відомих. Тут прояснюються основні принципи цивілізаційної діяльності: російська становий і російська віз, а головне - ташкентець отримує в казначействі гроші на казенні просвітницькі потреби; сідає в поїзд і ... приходить у себе чи то в Тульській, чи то в Рязанській губернії - без грошей, без речей ; нічого не пам'ятає, крім одного: «я пив ...».

Ну що ж, тепер хоч свої, російські губернії цивілізувати б, якщо не вдається це зробити з закордонними. З цією метою на клич генерала: «Хлопці! з нами Бог! »- в літній Петербург, охоплений повінню (Петропавлівська фортеця, останній оплот, зірвалася з місця і вже відпливала), зібралися ташкентці-старателі.

Відбір придатних йшов по національно-віросповідними ознакою: чотириста російських, двісті німців з російськими душами, тридцять три інородця без душі і тридцять три католика, виправдалися тим, що ні в яку церкву не ходять. Починається ассенізаторской робітка: лякати стрижених дівчат на Невському проспекті; ночами вриваються у квартири до Насильник, у яких водяться книги, папір і пера, та й живуть вони всі в цивільному шлюбі.Веселощі несподівано переривається, коли ташкентець помилково поре статського радника Перемолова.

Наступні екземпляри ташкентців автор характеризує як відносяться до підготовчого розряду. Так, у Ольги Сергіївни Персіяновой, цікавою вдови, упорхнувшей до Парижа, росте син Nicolas, чиста «лялечка», якого виховують тітонька і дядечко з метою зробити з нього благородної людини.Як переконується матінка, повернувшись додому і застав свою «лялечку» в уже більш-менш зрілому віці, мета з успіхом досягнута. Але повною мірою credo юного нащадка розгортається в маєтку перкалі, куди він приїжджає на літні канікули і де сходиться з сусідом, трохи старша за нього, Павлом Денісичем Мангушевим. Молодий ташкентець і з матінкою вже розгортає свої гасла і транспаранти: революцій не роблю, змов не складаю, в таємні товариства не вступаю, залиште на мою долю хоча б жінок! .. Нігілісти - це люди самі порожні і навіть негідники ... ніде так спокійно не живеться, як в Росії, лише б нічого не робити, і ніхто тебе не зачепить ... У компанії ж матереющего ташкентців, що проповідує, що вони, поміщики, повинні залишатися на своєму посту , відточуються, за обідом і випивкою, за оглядом стайні, і інші формулювання: наші російські більш до польових робіт схильність відчувають, вони брудні, але за сохою - це чарівність ... Але канікули закінчуються, де-не-як завершується і ненависна навчання, матінка купує екіпаж , меблі, влаштовує квартирку - «суще гніздечко», звідки і лунає ташкентський грай, звернений до невідомого ворогу: «А тепер поборемось! ..»

І на сцену вилітає новий тип ташкентців з етикеткою «кат». Персона ця - один із вихованців закритого навчального закладу для дітей з небагатих дворянських сімей, і дія розгортається в кінці 30-х рр.. «Катом» ж Хлинова прозвали тому, що, дізнавшись, що начальство збирається його відрахувати за небачену лінощі, він подав прохання про визначення його в кати куди завгодно на розсуд губернського правління. І правда, міра жорстокості і сили у цього нещасного тупоумних небачені. Товариші по навчанню його тремтять і змушені ділитися з ним провізією, вчителі ж, користуючись тим, що Хлинов сам тріпоче всякого начальства, знущаються над ним нещадно. Єдиний приятель Хлинова - Голопятов на прізвисько «Агашка». Разом вони стоїчно переносять щотижневі прочуханки, разом проводять рекреації, то нещадно мутузять один одного, то ділячись досвідом, хто з дядьків як дере; то впадаючи в сумовите заціпеніння, то розпиваючи сивуху де-небудь у темному кутку. Рідні згадують про Хлинова тільки перед початком літніх канікул, тоді і забирають його в садибу, що стоїть посередині села Вавілова.

Крім батька і матері «Ката», Петра Матвеича і Аріни Тимофіївни, там живуть ще два їх сина-підлітка, старий дідусь Матвій Ніканорич і братик Софрон Матвєїч. Сімейство підозрює, що дід десь ховає свої гроші, стежить за ним, та вистежити нічого не може. За Петром Матвеича тримається слава хвацького справника, але зі своїх рейдів-нальотів в будинок притягти він нічого не вміє. «Рви!» - Наставляє Хлинов-старий Хлинова-батька. «... Я свої обов'язки