Дочка і Поет біля стін замку, що росте із землі. Дочка зрозуміла, як нелегко бути людиною. Поет нагадує їй, що вона обіцяла відкрити йому таємницю світу. Дочка розповідає, що на зорі часів Брама, божественна першооснова, дозволив матері світу Майї спокусити себе, щоб розмножитися. Це зіткнення божественної первоматерии із земною стало гріхопадінням неба. Таким чином, світ, життя, люди не більше ніж фантом, видимість, сон. Щоб звільнитися від земної матерії, нащадки Брами шукають поневірянь і страждань. Але потреба в стражданні стикається з жадобою насолод, чи з любов'ю. Відбувається боротьба між болем насолоди і насолодою страждання. Ця боротьба протилежностей народжує силу. Дочка страждала на землі набагато сильніше людей, бо її відчуття тонше. Поет запитує її, що завдавало їй найсильніші страждання на землі. Дочка відповідає, що її існування: відчуття, що її зір ослаблене очима, слух притуплен вухами, а думка заплуталася в лабіринті жирних звивин. Щоб обтрусити прах зі своїх ніг, Дочка знімає туфлі і кидає їх у вогонь. Входить воротарка і кидає у вогонь свою шаль, Офіцер - свої троянди, на яких залишилися лише шипи, а Скляр - свій алмаз, який відкрив двері. Богослов кидає у вогонь мартиролог, бо не може більше захищати Бога, який не захищає своїх дітей. Поет пояснює Доньки, хто такі мученики за віру. Дочка пояснює йому, що страждання - це спокута, а смерть - позбавлення. Поет читав, що, коли життя наближається до кінця, все і вся вихором проноситься мимо. Дочка прощається з ним. Вона входить в замок. Лунає музика. Замок спалахує, і бутон на його даху розпускається в гігантський квітка хризантеми. На заднику, освітленому полум'ям замку, проступає безліч людських облич - здивованих, засмучених, зневірених ...