Загальне зневіру, що панував у палаті, не порушується навіть строкатістю зміни пацієнтів: спускається в хірургічну Демка і в палаті з'являються двоє новачків. Перший зайняв Дьомкіна ліжко - в кутку біля дверей. Філін - охрестив його Павло Миколайович, гордий сам своєю проникливістю. І правда, цей хворий схожий на стару, мудру птицю. Дуже сутулий, з особою зношеним, з опуклими набряклими очима - «палатний мовчальник»; життя, здається, навчила його тільки одного: сидіти і тихо вислуховувати все, що говорилося в його присутності. Бібліотекар, який закінчив колись сільгоспакадемії, більшовик з сімнадцятого року, учасник громадянської війни, який відрікся від життя людина - ось хто такий цей самотній старий. Без друзів, дружина померла, діти забули, ще більш самотнім його зробила хвороба - зацькований, яка відстоює ідею морального соціалізму в суперечці з Костоглотову, що нехтує себе і життя, проведену в мовчанні. Все це дізнається любив слухати і чути Костоглотов одним сонячним весняним днем ... Щось несподіване, радісне тіснить груди Олегу Костоглотову. Почалося це напередодні виписки, радували думки про Везі, радувало майбутнє «визволення» з клініки, радували нові несподівані звістки з газет, радувала і сама природа, яка прорвалася, нарешті, яскравими сонячними днями, зазеленіла перша несміливої зеленню. Радувало повернення в довічне заслання, в милий рідний Уш-Терек. Туди, де живе сім'я Кадміна, найщасливіших людей з усіх, кого зустрічав він за своє життя. У його кишені два папірці з адресами Зої і Веги, але нестерпно велике для нього, багато пережив і багато від чого відмовився, було б таке просте, таке земне щастя. Адже є вже незвичайно-ніжний квітучий урюк в одному з двориків залишає місто, є весняне рожеве ранок, гордий козел, антилопа нільгау і прекрасна далека зірка Вега ... Чим люди живі.