Короткий переказ твору Двоє в грудні (Юрій Казаков)

Він довго чекав її на вокзалі. Був морозний сонячний день, і йому подобалося велика кількість лижників, скрип свіжого снігу і майбутні їм два дні: спочатку - електричка, а потім - двадцять кілометрів по лісах і полях на лижах до селища, в якому у нього маленька дачка, а після ночівлі вони ще покатаються і додому повертатися будуть вже ввечері. Вона трохи запізнювалась, але це була чи не єдина її слабкість. Коли він нарешті побачив її, захеканий, в червоній шапочці, з вибівшіміся прядками волосся, то подумав, як вона гарна, і як добре одягнена, і що спізнюється вона, напевно, тому, що хоче бути завжди красивою. У вагоні електрички було шумно, тісно від рюкзаків та лиж. Він вийшов покурити в тамбур. Думав про те, як дивно влаштована людина. Ось він - юрист, і йому вже тридцять років, а нічого особливого він не вчинив, як мріяв у юності, і в нього багато причин сумувати, а він не сумує - йому добре.

Вони зійшли трохи не останніми на далекій станції. Сніг дзвінко рипів під їхніми кроками. «Яка зима! - Сказала вона, мружачись. Давно такої не було ». Ліс був пронизаний димними косими променями. Сніг пеленою раз у раз зависав між стовбурами, і їли, звільнені від вантажу, розгойдували лапами. Вони йшли з увалу на увал і бачили часом зверху села з дахами. Вони йшли, підіймаючись на засніжені пагорби і скочуючись, відпочиваючи на повалених деревах, посміхаючись один одному. Іноді він брав її ззаду за шию, притягував і цілував холодні обвітрені губи. Говорити майже не хотілося, тільки - «Подивися!» Або «Послухай!». Але часом він помічав, що вона сумна і неуважна. І коли, нарешті, прийшли вони в його дощатий будиночок, і почав він тягати дрова і затоплювати чавунну німецьку грубку, вона, не роздягаючись, лягла на ліжко і закрила очі. «Втомилася?» - Запитав він. «Страшно втомилася. Давай спати. - Вона встала, потягнулася, не дивлячись на нього. Я сьогодні одна ляжу. Можна ось тут, біля печі? Ти не сердься », - квапливо сказала вона і опустила очі. «Що це ти?» - Здивувався він і відразу згадав весь її сьогоднішній сумно-відчужений вигляд. Серце у нього боляче застукало. Він раптом зрозумів, що зовсім її не знає - як вона там навчається у своєму університеті, з ким знайома, про що говорить. Він перейшов на інше ліжко, сіл, закурив, потім загасив лампу і ліг. Йому стало гірко, бо він зрозумів: вона від нього йде. Через хвилину він почув, що вона плаче.

Чому раптом їй стало сьогодні так важко і нещасливо? Вона не знала. Вона відчувала тільки, що пора першого кохання пройшла, а тепер настає щось нове і колишнє життя їй не цікава. Їй недоїли бути ніким перед його батьками, його друзями і своїми подругами, вона хотіла стати дружиною і матір'ю, а він не бачить цього і цілком щасливий так. Але й смертельно шкода було першого, тривожного і гарячого, повного новизни, часу їхнього кохання. Потім вона стала засинати, а коли вночі прокинулася, то побачила його, сидів навпочіпки біля печі. Обличчя в нього було сумне, і їй стало шкода його.

Вранці вони мовчки снідали, пили чай. Але потім повеселішали, взяли лижі і пішли кататися. А коли стало темніти, зібралися, замкнули дачу і пішли на станцію на лижах. До Москві вони під'їжджали ввечері. У темряві здалися гарячі ряди вікон, і він подумав, що їм пора розлучатися, і раптом уявив її своєю дружиною. Що ж, перша молодість пройшла, вже тридцять, і коли знаєш, що ось вона поруч з тобою, і вона хороша, і все таке, а ти можеш її завжди залишити, щоб бути з іншою, тому що ти вільний, - у цьому почутті , власне, немає ніякої відради. Коли вони вийшли на вокзальну площу, їм стало якось буденно, спокійно, легко, і попрощалися вони, як завжди прощалися, з квапливої посмішкою. Він не проводжав її.