Короткий переказ твору твору Записки з келії (Камо-но хоме)

Струмені минає річки ... Вони безупинні; але вони - все не ті ж, колишні води. За заводях пливуть бульбашки піни ... вони то зникнуть, то зв'яжуться знову, але довго пробути - не дано ім. Люди, що народжуються, що вмирають ...звідки приходять вони і куди йдуть? І сам господар, і його житло, обидва йдуть вони, змагаючись один з одним у неміцності свого буття, зовсім що роса на в'юнка: то роса опаде, а квітка залишається, але на ранньому сонці всохне то квітка зів'яне, роса ще не зникла . Однак хоч і не зникла вона, вечори їй не дочекатися.

З тієї пори, як я став розуміти сенс речей, пройшло вже більше ніж сорок весен і осені, і за цей час накопичилося багато незвичайного, чого я був свідком.

Якось давно у неспокійну, вітряну ніч у столиці почалася пожежа, вогонь, переходячи то туди, то сюди, розвернувся широким краєм, як ніби розкрили складаний віяло. Будинки заволікалися димом, поблизу стелилося полум'я, в небеса летів попіл, що відірвалися язики полум'я перелітали через квартали, люди ж ... одні задихалися, інші, охоплені вогнем, вмирали на місці. Чоловіків та жінок, знатних сановників, простого люду загинуло багато тисяч, до третини будинків у столиці згоріло.

Одного разу в столиці піднявся страшний вихор, ті будинки, які він охоплював своїм подихом, руйнувалися миттєво, дахи злітали з будинків, як листя восени, тріски і черепиця мчали, як пил, голосів людей не було чутно від страшного гуркоту. Багато людей вважали, що такий вихор - провісник майбутніх нещасть.

У той же рік сталося несподівано перенесення столиці. Государ, сановники, міністри перебралися в землю Сетцу, в місто Наніва, і слідом за ними всякий поспішав переїхати, і тільки ті, хто зазнав у житті невдачу, залишався в старій, напівзруйнованої столиці, швидко приходила в занепад. Будинки ламалися і сплавлялися по річці Едогава. Місто на очах перетворювався на поле. Колишнє селище - в запустіння, нове місто ще не готовий, порожній і сумний.

Потім, давно це було і точно не пам'ятаю коли, два роки був голод. Засуха, урагани і повені. Орали, сіяли, але жнив не було, і моління, і особливі богослужіння не допомагали. Життя столичного міста залежить від села, села ж спорожніли, золотом і багатими речами більше не дорожили, по дорогах бродило безліч жебраків. На наступний рік стало ще гірше, додалися хвороби, пошесті. Люди вмирали на вулицях без ліку. Дроворуби в горах ослабли від голоду, і не стало палива, почали ламати будинку і розбивати статуї Будд "страшно було бачити на дошках на базарі золотий візерунок або кіновар. На вулицях поширилося сморід від трупів. Якщо чоловік любив жінку, він помирав раніше за неї, батьки - раніше немовлят, тому що віддавали їм усе, що мали. Так, у столиці померло не менше сорока двох тисяч чоловік.

Потім сталося сильний землетрус: гори розпалися і поховали під собою річки; море затопило сушу, земля розверзлася, і вода, вируючи, піднімалася з розколин. У столиці ні один храм, жодна пагода не залишилися цілими. Пил носилася як густий дим. Гул від струсу грунту був зовсім що грім. Люди гинули і в будинках, і на вулицях - немає крил, значить, полетіти в небо неможливо. З усіх жахів на світі найжахливіше - землетрус! А як страшна загибель роздавлених дітей. Сильні удари припинилися, але поштовхи тривали ще місяців зо три. Ось яка гіркоту життя в цьому світі, а скільки страждань випадає на долю наших сердець. Ось люди, що перебувають у залежному становищі: трапиться радість - вони не можуть голосно сміятися, сумно на серці - не можуть ридати. Зовсім як горобці у гнізда шуліки. А як зневажають їх люди з багатих будинків і ні в що не ставлять, - вся душа піднімається при думці про це. Хто бідний - у того стільки горя: прив'яжеш до кого-небудь, будеш полоні любов'ю; будеш жити, як усі, - радості не буде, не будеш поступати, як усі, - будеш схожий на божевільного. Де ж оселитися, якою справою зайнятися?

Ось і я сам. Був у мене в спадщину будинок, але доля моя змінилася, і я все втратив, і ось сплів собі просту хатину. Тридцять із гаком років я страждав від вітру, дощу, повеней, боявся розбійників. І само собою збагнув, як незначна наше життя. Пішов я з дому, відвернувся від суєтного світу. Не було в мене ні близьких, ні чинів, ні нагород.

Тепер уже й багато весен і осені провів я в хмарах гори Охараяма! Келія моя зовсім мала і тісна. Варто там зображення будди Аміда, у скриньках - збірка віршів, музичних п'єс, інструменти біва і кото. Є столик для письма, жаровня.У садку лікарські трави. Навколо дерева, є водойма. Плющ приховує всі сліди. Навесні - хвилі гліциній, як лілові хмари. Влітку слухаєш зозулю.Восени цикади співають про слабкості світу. Взимку - сніг. Вранці стежу за човнами на річці, граю, підіймаючись на вершини, збираю хмиз, молюся, зберігаю мовчання, Вночі згадую друзів. Зараз мої друзі - музика, місяць, квіти. Плащ мій з пеньки, їжа проста. Немає в мене заздрості, страху, неспокою. Істота моє - що хмарка, що пливе по небу.