Короткий переказ твору Будь здоровий, школяр (Булат Окуджава)

Моздокская степ. Йде війна з фашистською Німеччиною. Я - боєць, мінометник. Я москвич, мені вісімнадцять років, другий день на передовій, місяць в армії, і я несу командиру полку «дуже відповідальний пакет». Де цей командир - невідомо. А за невиконання завдання - розстріл. Хтось силою втягує мене в окоп. Пояснюють, що ще сто метрів, і я нарвався б на німців.Мене ведуть до командира полку. Той читає донесення і просить передати моєму командиру, щоб таких донесень більше не посилав. Я мрію про те, як прийду назад, доповім, нап'юся гарячого чаю, посплю - тепер я маю право. У нашій батареї Сашка Золотарьов, Коля Грінченка, Шонгін, Гургенідзе, командир взводу - молодший лейтенант Карпов. Коля Грінченка, що б він не говорив, завжди «чарівно посміхається». Шонгін - «старий солдат». Він служив у всіх арміях під час усіх воєн, але жодного разу не вистрілив, жодного разу не був поранений. Гургенідзе - маленький грузин, на носі у нього завжди висить крапелька.

Вчора приходила Ніна, «красива зв'язкова», вона заміжня. «А ти зовсім ще малявка, так?» - Запитала вона. Прийде Ніна сьогодні чи ні?

Ось вона йде, поруч з нею незнайома зв'язкова. Раптом далеко розрив. Хтось кричить: «Лягай!» Я бачу, як Ніна повільно піднімається з брудного снігу, а та, інша, лежить нерухомо. Це перша наша міна.

Я втратив ложку. Є нічим. Їм кашу скіпочкою. Ми йдемо у наступ. «Що у тебе з долонями?» - Запитує старшина. Долоні мої в крові. «Це від мінних ящиків», - говорить Шонгін.

Сашка Золотарьов робить на паличці зарубки на згадку про загиблих. На паличці вже не залишилося місця.

Я приходжу в штаб полку. «А в тебе очі добрі», - каже Ніна. Від цих слів у мене за спиною виростають крила. «Я завтра прийду до тебе, ти мені подобаєшся», - кажу я. «Я багато чим подобаюся, адже тут крім мене нікого і немає», - відповідає вона. Ми міняємо позиції. Їдемо на машині. Йде сніг навпіл з дощем. Ніч. Ми зупиняємося і стукаємо в якусь хату. Господиня впускає нас. Всі вкладаються спати. «Лізь до мене», - говорить з грубки тихий голос. «А ти хто?» - Запитую я. «Марія Андріївна». Їй шістнадцять років.«Іди ближче», - говорить вона. «Пусти», - кажу я. «Ну і валися на свою крамницю, раз тобі з людьми тісно». На наступний день ранить Гургенізде. «Попадалься», - сумно посміхається він. Його відправляють у госпіталь.

Сашка Золотарьов дізнається, що неподалік стоять машини з крупою, а водії сплять. "Непогано б нам по казанка відсипати», - каже Сашко і йде до машин. Другого дня комбат лає Сашку за крадіжку. Я кажу, що Сашко всім роздав, а сам думаю, де він був, цей комбат, коли ми під радгоспом № 3 перший бій приймали. В училищі за режимом харчувався. Я згадую, як на останньому комсомольських зборах, коли хлопчики один за іншим клялися загинути за Батьківщину, Женя, яку я любив тоді, сказала: «Мені шкода вас, хлопчики.Війні потрібні мовчазні, похмурі солдати. Не треба шуміти ». -« А ти? »- Крикнув хтось. «Я теж піду. Тільки не буду кричати і розпинатися ».

Ми - Карпов, старшина, Сашка Золотарьов і я - вирушаємо на базу армії за мінометами. Ми їдемо в полуторці. По дорозі нам зустрічається дівчина в погонах старшини. Її звуть Маша. Вона просить підвезти її в тил. Ми зупиняємося на ночівлю в селі. Господиня нашого будинку дуже схожа на мою маму. Вона годує нас пирогом з наших сухарів, наливає спирту, щоб ми зігрілися. Ми лягаємо спати. З ранку сідаємо в машину.

Ми повертаємося в штаб дивізії. Я зустрічаю Ніну. «У гості приїхав?» - Запитує вона. «Тебе шукав», - відповідаю я. «Ах ти, мій дорогий ... Ось дружок справжній. Не забув, значить? »- Говорить вона. Ми обідаємо з Ніною в штабний їдальні. Говоримо про те, що було до війни, що ось посеред війни у нас побачення, що я буду чекати її листів. Ми виходимо з їдальні. Я торкаюся її плеча. Вона ласкаво відводить мою руку. «Не треба, - каже вона, - так краще». Вона цілує мене в чоло і біжить в почалася завірюха.

Ми отримуємо американський бронетранспортер. Ми їдемо на ньому і веземо бочку вина - на всю батарею. Ми вирішуємо спробувати вина. Воно ллється в казанки по шлангу для бензину і пахне бензином. Випивши, Сашка Золотарьов починає плакати й згадувати свою Клаву. Машина йде вперед.Назустріч нам біжить фігура. Це солдатів. Він говорить, що «хлопців кулями побило», сімох. У живих залишилося двоє. Ми допомагаємо їм ховати вбитих.

Йде бій. Раптово мене вдаряє в бік, але я живий, тільки в роті земля. Це не мене вбили, вбили Шонгіна. Сашка приносить зв'язку німецьких алюмінієвих ложок, але я чомусь не можу ними є.

«Рама» балується », - каже Коля. Я відчуваю біль у нозі, ліве стегно в крові.Мене поранило! Як же так - не бою, нічого. Мене відвезли в медсанбат.Сестра просить у мене документи. Я дістаю їх з кишені. Слідом за ними випадає ложка. На ній видряпано «Шонгін». І коли я встиг її підібрати? Ось і пам'ять про Шонгіне. У барак вносять нових поранених. Один з них злий, з мінометної. Він говорить, що всі наші вбиті: і Коля, і Сашко, і комбат. Він залишився один. «Брешеш ти все», - кричу я. «Бреше він», - каже хтось. «Ти не слухай, - каже сестра. - Адже він не в собі». «Наші вперед йдуть», - кажу я. Мені хочеться плакати і не від горя. Плач. У тебе безпечна рана, школяр.Ти ще поживеш.