Короткий переказ твору Червоне вино перемоги (Євген Носов)

Весна 45-го застала нас у Серпухові. Після всього, що було на фронті, госпітальна білизна і тиша здалися нам чимось неймовірним. Пал Будапешт, була взята Відень. Палатне радіо не вимикалося навіть вночі.

«На війні як у шахах, - сказав лежав у дальньому кутку Саша Селіванов, смаглявий Волгарь з татарською раскосіной. Е-два - е-чотири, бац! І немає пішака! »

Сашкова товсто забинтована нога стирчала над щитком ліжка зразок гармати, за що його прозвали Самохідки.

«Хіба не навоювався?» - Басив мій правий сусід Бородухов. Він був з Мезенський мужиків-лісовиків, уже в літах.

Зліва від мене лежав солдат Копешкін. У Копешкіна перебиті обидві руки, пошкоджені шийні хребці, були й ще якісь каліцтва. Його замурували в суцільний нагрудний гіпс, а голову прибинтувати до лубка, підведеними під потилицю. Копешкін лежав тільки навзнак, і обидві його руки, зігнуті в ліктях, теж були забинтовані до самих пальців.

В останні дні Копешкіну стало зле. Говорив він все рідше, та й то безголосо, одними лише губами. Щось ламало його, пекло під гіпсовим скафандром, він зовсім усох особою.

Як-то раз на його ім'я надійшов лист з дому. Листочок розгорнули і вставили йому в руки. Весь залишок дня листок простирчав в нерухомих руках Копешкіна. Лише наступного ранку попросив перевернути його іншою стороною і довго розглядав зворотну адресу.

Впав, капітулював нарешті і сам Берлін! Але війна все ще тривала і третього травня, і п'ятого, і сьомого ... Скільки ж ще?!

Вночі восьмого травня я прокинувся від звуку хрумкавшіх по коридору чобіт. Начальник госпіталю полковник туранцев розмовляв зі своїм заступником з госпчастини Звонарчуком: «Видати всім чисте - ліжко, білизну. Заколіть кабана. Потім, добре б до обіду вина ... »

Кроки і голоси віддалилися. Раптово Саєнко скинув руки: «Все! Кінець! »- Заволав він. І, не знаходячи більше слів, круто, щасливо виматюкався на всю палату».

За вікном соковито розцвіла малинова ракета, розсипалася гронами. З нею скористалися зелена. Потім злагоджено забасив гудки.

Ледь дочекавшись світанку, всі, хто міг, повалили на вулицю. Коридор гудів від скрипу і стуку милиць. Госпітальний садок наповнювався гомоном людей.

І раптом грянув невідомо звідки взявся оркестр: «Вставай, страна огромная ...»

Перед обідом нам змінили білизна, поголили, потім заплаканим тітка Зіна розносила суп з кабана, а Звонарчук вніс тацю з кількома темно-червоними склянками: «З перемогою вас, товариші».

Після обіду, заливши очі, всі почали мріяти про повернення на батьківщину, хвалили свої місця. Заворушив пальцями і Копешкін. Саєнко пріпригал, нахилився над ним: «Ага, зрозуміло. Каже, у них теж добре. Це де ж там таке? А-а, ясно ... Пензяк ти ».

Я намагався уявити собі батьківщину Копешкіна. Намалював бревенчатую хату з трьома віконцями, кошлате дерево, схоже на перевернутий віник. І вклав цю непоказну картинку йому в руку. Він ледве помітно схвально закивав загострилися носом.

До сутінків він тримав мою картинку в руках. А самого його, виявляється, вже не було. Він пішов непомітно, ніхто не помітив коли.

Санітари забрали носилки. А вино, до якого він не доторкнувся, ми випили в його пам'ять.

У вечірньому небі знову спалахували святкові ракети.