Короткий переказ твору Мороз, Червоний ніс (Микола Олексійович Некрасов)

У селянській хаті страшне горе: помер господар і годувальник Прокл Севастьянич. Мати привозить труну для сина, батько їде на цвинтар, щоб видовбати могилу в промерзла землі. Вдова селянина, Дарина, шиє саван покійному чоловіку.

У долі є три тяжкі частки: повінчатися з рабом, бути матір'ю сина раба і до труни коритися рабові - всі вони лягли на плечі російської селянки. Але незважаючи на страждання, «є жінки в російських селищах», до яких ніби не липне бруд убогій обстановки. Красуні ці цвітуть світу на диво, терпляче і рівно виносячи і голод, і холод, залишаючись красивими у всякій одязі і спритними до всякої роботи. Вони не люблять неробства по буднях, зате у свята, коли усмішка веселощів зганяє трудову друк з їхніх облич, такого серцевого сміху, як у них, не купиш за гроші. Російська жінка «коня на скаку зупинить, в палаючу хату ввійде!». У ній відчувається і внутрішня сила, і строга дельности. Вона впевнена, що всі порятунок полягає у праці, і тому їй не жалюгідний убогий жебрак, що гуляє без роботи. За працю їй віддається сповна: сімейство її не знає потреби, діти здорові і ситі, є зайвий шматок до свята, хата завжди тепла.

Такою жінкою була і Дар'я, вдова Прокла. Але тепер горе висушило її, і, як не намагається вона стримати сльози, вони мимоволі падають на її швидкі руки, зшиваючі саван.

Звівши до сусідів зазябнувшіх онуків, Машу і Гришу, мати і батько обряджають покійного сина. При цьому сумному справі не йдеться зайвих слів, не видається назовні сліз - наче сувора краса покійного, лежачого з палаючою свічкою в головах, не дозволяє плакати. І тільки потім, коли останній обряд здійснений, настає час для голосінь.

Суворим зимового ранку Савраска везе господаря в останню путь. Кінь багато служив господаря: і під час селянських робіт, і взимку, відправляючись з Проклом в візництво. Займаючись візництвом, поспішаючи у строк доставити товар, і застудився Прокл. Як не лікували годувальника домашні: обливали водою з дев'яти веретен, водили до лазні, просмикували три рази крізь пітний хомут, спускали в ополонку, клали під курячий сідало, молилися за нього чудотворної ікони - Прокл вже не піднявся.

Сусіди, як водиться, плачуть під час похорону, шкодують сім'ю, щедро хвалять небіжчика, а після з Богом ідуть по домівках. Вернувшись з похорону, Дар'я хоче пошкодувати і приголубити осиротілих дітлахів, але часу на ласки у неї немає. Вона бачить, що вдома не залишилося ні поліна дрівець, і, знову відвівши дітей до сусідки, відправляється в ліс все на тому ж Савраска.

По дорозі через блискучу від снігу рівнину в очах Дар'ї показуються сльози - мабуть, від сонця ... І тільки коли вона в'їжджає в могильний спокій лісу, з грудей її виривається «глухий, нищівний вої». Ліс байдуже слухає вдовині стогонів, навіки приховуючи їх у своїй відлюдною глушині. Чи не витер сліз, Дар'я починає рубати дрова «і, повна думкою про чоловіка, кличе його, з ним говорить ...».

Вона згадує свій сон перед Стасовим днем. У сні обступила її незліченна рать, яка раптом обернулася житніми колосками; Дарина волала до чоловіка про допомогу, але він не вийшов, залишив її одну жати переспілі жито. Дарина розуміє, що сон її був віщим, і просить у чоловіка допомоги в тому непосильному працю, який її тепер чекає. Вона являє зимові ніченьку без милого, нескінченні полотна, які стане ткати до одруження сина. З думками про сина приходить страх за те, що Гришу беззаконно віддадуть у рекрути, так що не буде за нього заступитися.

Склавши дрова на сани, Дар'я збирається додому. Але потім, машинально взявши сокиру і тихо, переривчасто воя, підходить до сосни і застигає під нею «без думи, без стогону, без сліз». І тут до неї підбирається Мороз-воєвода, що обходить свої володіння. Він махає над Дарією крижаної булавою, вабить її до свого царства, обіцяє приголубити і зігріти ...

Дарина покривається блискучим інеєм, а сниться їй недавнє спекотне літо. Їй здається, що вона копає картоплю на смугах біля річки. З нею діти, коханий чоловік, під серцем у неї б'ється дитина, яка повинна з'явитися на світ до весни. Затулившись від сонця, Дар'я дивиться, як все далі їде віз, в якому сидять Прокл, Маша, Гриша ...

У сні вона чує звуки чудової пісні, і останні сліди борошна сходять з її обличчя. Пісня втамовує її серце, «в ній долішнього щастя межа». Забуття в глибокому і солодкому спокої приходить до вдови зі смертю, її душа вмирає для скорботи і пристрасті.

Білка впускає на неї кому снігу, а Дар'я холоне «у своєму зачарованому сні ...».