Короткий переказ твору Російські жінки (Микола Олексійович Некрасов)

Княгиня Трубецька

Зимової ночі 1826 княгиня Катерина Трубецька відправляється слідом за чоловіком-декабристом у Сибір. Старий граф, батько Катерини Іванівни, зі сльозами стелить ведмежу порожнину у візок, який повинен назавжди відвезти з дому його дочка. Княгиня подумки прощається не тільки з сім'єю, але і з рідним Петербургом, який любила більше за всіх бачених нею міст, в якому щасливо пройшла її молодість. Після арешту чоловіка Петербург став для неї фатальним містом.

Незважаючи на те що на кожній станції княгиня щедро нагороджує ямську челядь, шлях до Тюмені займає двадцять днів. По дорозі вона згадує дитинство, юність безтурботну, бали в батьківському домі, на які з'їжджався весь модний світ. Ці спогади змінюються картинами весільної подорожі по Італії, прогулянок і бесід з коханим чоловіком.

Дорожні враження складають важкий контраст з її щасливими спогадами: наяву княгиня бачить царство жебраків і рабів. У Сибіру на триста верст попадається один убогий містечко, жителі якого сидять по домівках з-за страшного морозу. «Навіщо, проклята країна, знайшов тебе Єрмак?» - У розпачі думає Трубецькой. Вона розуміє, що приречена закінчити свої дні в Сибіру, і згадує події, що передували її подорожі: повстання декабристів, побачення з заарештованим чоловіком. Жах холод їй серце, коли вона чує пронизливий стогін голодного вовка, рев вітру по берегах Єнісею, надривна пісню інородця, і розуміє, що може не доїхати до мети.

Однак після двох місяців шляху, розлучившись з захворіли супутником, Трубецька все ж прибуває до Іркутська. Іркутський губернатор, у якого вона просить коней до Нерчинська, лицемірно запевняє її в досконалої своїй відданості, згадує батька княгині, під керівництвом якого служив сім років.Він умовляє княгиню повернутися, волаючи до її дочірніх почуттям, - та відмовляється, нагадуючи про святість подружнього боргу. Губернатор лякає Трубецькой жахами Сибіру, де «люди рідкісні без клейма, і ті душею черстві». Він пояснює, що їй доведеться жити не разом з чоловіком, а в загальній казармі, серед каторжників, - але княгиня повторює, що хоче розділити всі жахи життя чоловіка і померти поруч з ним. Губернатор вимагає, щоб княгиня підписав зречення від усіх своїх прав, - та без роздумів погоджується опинитися в становищі злиденній простолюдинки.

Тиждень протримавши Трубецького в Нерчинську, губернатор заявляє, що не може дати їй коней: вона повинна слідувати далі пішим етапом, з конвоєм, разом з каторжниками. Але, почувши її відповідь: «Іду! Мені все одно!» - Старий генерал зі сльозами відмовляється більш тиранити княгиню. Він запевняє, що робив це за особистим наказом царя, і наказує запрягати коней.

Княгиня М. М. Волконська

Бажаючи залишити онукам спогади про своє життя, стара княгиня Марія Миколаївна Волконська пише історію свого життя.

Народилася вона під Києвом, в тихому маєтку батька, героя війни з Наполеоном генерала Раєвського. Маша була улюбленицею родини, вчилася всього, що потрібно було юної дворянці, а після уроків безтурботно співала в саду. Старий генерал Раєвський писав спогади, читав журнали і ставив бали, на які з'їжджалися колишні його соратники. Царицею балу завжди була Маша - блакитноока, чорнява красуня з густим рум'янцем і гордою ходою.Дівчина легко полонила серця гусарів і улан, що стояли з полками поблизу маєтку Раєвських, але ніхто з них не чіпав її серця.

Ледве Маші виповнилося вісімнадцять років, батько підшукав їй жениха - героя війни 1812 року, пораненого під Лейпцигом, улюбленого государем генерала Сергія Волконського. Дівчину бентежило те, що наречений був багато її старше і вона зовсім його не знала. Але батько суворо сказав: «Ти будеш з ним щаслива», - і вона не посміла заперечувати. Весілля відбулося через два тижні. Маша нечасто бачила чоловіка після весілля: він безупинно був у службових роз'їздах, і навіть з Одеси, куди нарешті відправився відпочити з вагітною дружиною, князь Волконський несподівано змушений був відвезти Машу до батька. Від'їзд був тривожним: Волконські виїжджали вночі, спалюючи перед цим якісь папери. Побачитися з жінкою та первістком-сином Волконському довелося вже не під рідною покрівлею ...

Пологи були важкими, два місяці Маша не могла оговтатися. Незабаром після одужання вона зрозуміла, що домашні приховують від неї долю чоловіка. Про те, що князь Волконський був змовником і готував повалення влади, Маша дізналася тільки з вироку - і тут же вирішила, що відправиться слідом за чоловіком у Сибір. Її рішення тільки зміцнилося після побачення з чоловіком у похмурій залі Петропавлівської фортеці, коли вона побачила тихий сум в очах свого Сергія і відчула, як сильно любить його.

Всі клопоти про пом'якшення долі Волконського виявилися марні, він був відправлений до Сибіру. Але для того щоб піти за ним, Маші довелося витримати опір всієї своєї родини. Батько благав її пожаліти нещасну дитину, батьків, холоднокровно подумати про власне майбутнє. Провівши ніч в молитвах, без сну, Маша зрозуміла, що до цих пір їй ніколи не доводилося думати: всі рішення приймав за неї батько, і, пішовши під вінець у вісімнадцять років, вона «теж не думала багато». Тепер же образ змученого в'язницею чоловіка беззмінно стояв перед нею, пробуджуючи в її душі невідомі колись пристрасті. Вона випробувала жорстоке почуття власного безсилля, терзання розлуки - і серце підказало їй єдине рішення. Залишаючи дитину без надії коли-небудь його побачити, Марія Волконська розуміла: краще живцем лягти в могилу, ніж позбавити чоловіка втіхи, а потім за це накликати на себе презренье сина. Вона вірить, що старий генерал Раєвський, під час війни виводив під кулі своїх синів, зрозуміє її рішення.

Незабаром Марія