Короткий переказ твору Книга скорботних піснеспівів (Григір Нарекаци)

Вардапет Григір, учений чернець Нарекского монастиря, поет і містик, автор тлумачення біблійної «Пісні пісень», а також гімнографіческіх творів і похвальних слів Хресту, Діві Марії і святим, в «Книзі скорботних піснеспівів» смиренно звертається до Бога «... разом з пригнобленими - і з зміцнилися, разом з оступитися - і з піднялися, разом з знедоленими - і з сприйнятими ». У книзі 95 розділів, кожен з яких охарактеризована як «Слово до Бога з глибин серця». Нарекаци призначає своє поетичне творіння, натхнена найглибшої християнською вірою всім: «... рабам і невільникам, вельможних і високошляхетним, середнім і вельможам, селянам і панам, чоловікам і жінкам».

Поет, «розкаюваний» і бічующій себе «грішник»-це людина з високими ідеалами, що ратує за вдосконалення особистості, що несе тягар відповідальності за рід людський, якому притаманне занепокоєння і безліч протиріч. Про що сумує поет? Про свою духовної слабкості, про безсилля перед мирською суєтою.

Він відчуває себе зв'язаним з людством круговою порукою провини і совісті і просить у Бога прощення не для одного себе, але разом з собою-для всіх людей.

Звертаючись до Бога з молитвою і розкриваючи перед Ним тайники серця, поет черпає натхнення в спрямованості своєї душі до її творцю і невпинно просить у Творця допомоги в написанні книги: «Дай, про піклувальник, <...> розпалений нематеріальній сили слова твого уст моїм мовцем, щоб стали вони причиною очищення всіх знарядь почуттів, розподілених у мені ».

Однак Нарекаци усвідомлює, що він зі своїм поетичним даром є лише досконалим інструментом у руках Творця, виконавцем Його божественної волі.

Тому його благання пройняті смиренням: «Не відбирай у мене, нещасливого, даровані тобою милості, не стримував подих благословенного Духа твого, <...> не лишай мене мистецтва всесилля, щоб мова могла потрібне сказати».

Але християнське смирення поета аж ніяк не означає для нього приниження своїх творчих здібностей і свого таланту, джерело якого - Бог і Творець усього сущого.

У «Пам'ятною запису», якою завершується книга, Нарекаци говорить про те, що він, «ієрей і чернець Григір, останній серед складачів та молодший серед наставників, <...> заклав основи, спорудив, спорудив на них і склав цю корисну книгу, з'єднавши сузір'я глав в єдине дивне створіння ».

Владика всього створеного милостивий до своїх створінь: «Коль і согрішать - все ж вони твої, бо ж числяться в твоїх списках». Зараховуючи себе до грішників, Нарекаци нікого не засуджує.

Все людське служить поетові нагадуванням про Бога, навіть якщо людина занурена в хаос мирського життя і в турботах про земне не думає про небесне: «У всьому, що хоч раз відбилося в почуттях у нас - будь то приємно чи неприємно, <...> і навіть на підмостках видовищних, а також в багатолюдних зборищах простолюду, або ж в танцях, неугодних волі твоїй, про Всемогутній, Ти не забутий ».

Відчуваючи в душі нескінченну боротьбу протиборчих прагнень і пристрастей, які захоплюють в безодню сумніву, гріха та відчаю, поет не перестає сподіватися на цілющу дію благодаті Божої і милосердя Творця.

Нарікаючи на те, що його душа, всупереч тому, що він прийняв постриг, ще не зовсім померла для світу і не зробилася справді живий для Бога, Нарекаци вдається до заступництва благої матері Ісуса і благає її про позбавлення від душевних і плотських скорботи.

Поет не втомлюється звинувачувати себе в тому, що «розкрив обійми любові до світу, а до Тебе не обличчям, а спиною повернувся <...> і в домі молитви оточив себе турботами життя земного».

Мучений тілесними недугами, які, як він переконаний, є неминучим і законним заплата за духовну немічність і маловір'я, поет відчуває свої душу і тіло як ристалище непримиренної боротьби.

Він описує своє потьмарений і хворобливий стан як жорстоку сутичку: «... все безліч частинок, що складають моє єство, як вороги вступили один з одним в бій, їм, одержимим страхом сумнівів, всюди ввижається загроза».

Проте саме свідомість власної гріховності стає для-стражденного джерелом надії: щире покаяння не буде відкинуто, всі гріхи кається відпустить Владика милості, Христос-Цар, бо милості Його «перевершують міру можливостей думок людських».

Розмірковуючи про «божественне заставі в Нікеї певного символу віри» і засуджуючи єресь тондракітов, цих «нових манихейців», Нарекаци оспівує Церква, яка «понад людини, як жезл переможний вище обранця Мойсея».

Церква Христова, що будується велінням Творця, врятує від погибелі «не тільки безліч безсловесних сонмів звіриних і мала кількість людей, але разом із земними збере до себе і жителів вишніх». Церква - це не будинок із земного речовини, а «тіло небесне зі світла Божого».

Без неї неможливо ні ченцеві, ні мирянину йти по шляху досконалості. Того ж, хто сміливо стане вважати її «якимось вигадкою речовим, або хитрістю людською», Отець-Вседержитель «відкине від імені свого за посередництвом слова, єдиносущного з Ним».