Відправившись в місто, Іван Северьянич підслуховує розмову князя з колишньою коханкою Євгенією Семенівною і дізнається, що його господар збирається одружитися, а нещасну і щиро покохала його Грушеньку хоче видати заміж за Івана Северьянич. Повернувшись додому, він не застає циганку, яку князь таємно відвозить у ліс на пчельню. Але Груша втікає від своїх охоронниць і, погрожуючи, що стане «соромно жінкою», просить Івана Северьянич її втопити. Іван Северьянич прохання виконує, а сам у пошуках швидкої смерті видає себе за селянського сина і, віддавши всі гроші монастирю як «внесок за Грушину душу», йде на війну. Він мріє загинути, але «ні земля, ні вода приймати не хоче», а відзначившись у справі, розповідає полковнику про вбивство циганки. Але слова ці не підтверджуються спрямованим запитом, його виробляють в офіцери і відправляють у відставку з орденом святого Георгія. Скориставшись рекомендаційним листом полковника, Іван Северьянич влаштовується «справщиком» в адресний стіл, але потрапляє на мізерну букву «фіту», служба не ладиться, і він іде в артисти. Але репетиції проходять на страсному тижні, Івану Северьянич дістається зображати «важку роль» демона, та до того ж, заступився за бідну «дворяночкою», він «тріпає за чуприну» одного з артистів і йде з театру в монастир.

За словами Івана Северьянич, монастирське життя його не обтяжує, він і там залишається при конях, але приймати старший постриг не вважає для себе гідним і живе в послуху. На запитання одного з подорожніх він розповідає, що спочатку йому був біс у «спокусливій жіночому образі», але після старанних молитов залишилися тільки маленькі біси, «діти». Одного разу Іван Северьянич зарубувати біса сокирою, але він виявляється коровою. А за інше позбавлення від бісів його на ціле літо садять в порожній льох, де Іван Северьянич відкриває в собі дар пророцтва. На кораблі Іван Северьянич виявляється тому, що ченці відпускають його на богомолення в Соловки до Зосими і Саватія. Мандрівник зізнається, що очікує близької смерті, бо як дух вселяє ополчатися і йти на війну, а йому «за народ померти хочеться». Закінчивши розповідь, Іван Северьянич впадає в тиху зосередженість, знову відчуваючи в собі натхнення таємничого мовного духу, що відкривається лише немовлятам.