Короткий переказ твору Мцирі (Михайло Юрійович Лермонтов)

Мцхета - стародавня столиця Грузії, заснована там, «де, зливаючись, шумлять, / Обнявшись, ніби дві сестри, / Струмені Арагві і Кури». Тут же, в Мцхеті, і собор Светіцховелі з усипальницями останніх царів незалежної Грузії, «вручили» «свій народ» єдиновірної Росії. З тих пір (кінець XVII ст.) Та осіняє благодать Божа багатостраждальну країну - цвіте вона і благоденствує, «не побоюючись ворогів, / За межею дружніх багнетів».

«Одного разу російський генерал / З гір до Тифлісу проїжджав; Дитину полоненого він віз. / Той занедужав ...» Розуміючи, що в такому стані живим він дитину до Тифліса не довезе, генерал залишає бранця в Мцхеті, в тамтешньому чоловічому монастирі. Мцхетської ченці, праведні мужі, подвижники, просвітителі, вилікувавши і охрестивши підкидька, виховують його в істинно християнському дусі. І здається, що наполегливий і безкорислива праця досягає мети. Забувши рідну мову і звикнувши до полону, Мцирі вільно висловлюється по-грузинськи. Вчорашній дикун «готовий у кольорі років проректи чернечий обітницю». І раптом, напередодні урочистої події, приймак зникає, непомітно вислизнувши з монастирської фортеці в жахливий той час, коли святі отці, злякавшись грози, стовпилися, як ягнята, навколо вівтаря. Утікача, природно, шукають всієї монастирської раттю і, як годиться, цілих три дня. Безрезультатно. Однак через деякий час Мцирі все-таки знаходять зовсім випадково якісь сторонні люди - і не в глибині Кавказьких гір, а в найближчих околицях Мцхета. Пізнавши в без почуттів лежачому на випаленій спекою голій землі юнакові монастирські служки, вони приносять його в обитель. Коли Мцирі приходить до тями, ченці учиняють йому допит. Він мовчить. Його пробують насильно годувати, адже утікач виснажений, ніби переніс довгу хворобу або виснажлива праця. Мцирі відмовляється від їжі.Здогадавшись, що упертюх свідомо квапить свій «кінець», до Мцирі посилають того самого ченця, який колись виходив його і охрестив. Добрий старий щиро прив'язаний до підопічному і дуже хоче, щоб його вихованець, якщо вже йому на роду написано померти таким молодим, виконав християнський обов'язок змирився, покаявся і отримав перед кончиною відпущення гріхів. Але Мцирі зовсім не розкаюється у зухвалому вчинку. Навпаки! Він пишається ним як подвигом! Тому що на волі він жив і жив так, як жили всі його предки - у союзі з дикою природою - зіркі, як орли, мудрі, як змії, сильні, як гірські барси. Беззбройний, Мцирі вступає в єдиноборство з цим царственим звіром, господарем тутешніх дрімучих лісів. І, чесно перемігши його, доводить (самому собі!), Що міг би "бути в краю батьків / Не з останніх молодців». Відчуття волі повертає юнакові навіть те, що, здавалося б, назавжди відняла неволя: пам'ять дитинства. Він згадує і рідну мову, і рідний аул, і обличчя близьких - батька, сестер, братів. Більше того, нехай і на коротку мить, життя в союзі з дикою природою робить його великим поетом. Розповідаючи ченця про те, що бачив, що пережив, блукаючи в горах, Мцирі підбирає слова, разюче схожі на первозданність могутньої природи отчого краю. І тільки один гріх обтяжує його душу. Гріх цей - клятвопорушення. Адже колись, давно, ще юнаком, утікач поклявся самому собі страшною клятвою, що втече з монастиря й відшукає стежку в рідні межі. І ось він начебто дотримується правильного напрямку: йде, біжить, мчить, повзе, дереться - на схід, на схід, на схід. Весь час, і вдень, і вночі, за сонцем, за зірками - на схід від Мцхета! І раптом виявляє, що, зробивши коло, повернувся на те саме місце, звідки почався його втеча, подвиг Втечі, У найближчі околиці Мцхета, звідси рукою подати до прихистила його монастирській обителі! І це, в розумінні Мцирі, не проста прикра помилка. Роки, проведені в «в'язниці», у катівнях, а саме так сприймає приймак монастир, не тільки фізично послабили його тіло.

Життя в полоні погасила в його душі «промінь-путівник», тобто те безпомилково вірне, майже звірине почуття своєї стежки, яким від народження має кожна горець і без якого в диких безоднях центрального Кавказу ні людина, ні звір вижити не можуть. Так, Мцирі вирвався з монастирської фортеці, але тієї внутрішньої тюрми, того сорому, яке цівізатори побудували в його душі, йому вже не зруйнувати! Саме це жахливе трагічне відкриття, а не рвані рани, нанесені Барсом, вбивають в Мцирі інстинкт життя, ту жагу до життя, з якою приходять у світ справжні, а не прийомні діти природи. Народжений свободолюбец, він, щоб не жити рабом, вмирає як раб: смиренно, нікого не проклинаючи. Єдине, про що він просить своїх тюремників, щоб поховали його в тому куточку монастирського саду, звідки «видно і Кавказ». Його єдина надія на милосердя прохолодного, з гір віють вітерця-а раптом донесе до сирітської могили слабкий звук рідної мови або обривок горянської пісні ...