Короткий переказ твору Пісня про царя Івана Васильовича, молодого опричника і хвацького купця Калашникова (Михайло Юрійович Лермонтов)

Москва. Кремль. Вже білокам'яний. Царська трапезна. За трапезою Іван IV Грозний. Позаду, за спиною царя, стольники. Супроти - князі та бояри. З боків - охорона, опричники.

Цар Іван Васильович у пречудово настрої. Ну, чим не привід перетворити буденну трапезу в маленьке, для своїх, свято? Відкриваючи пірованьіце «в задоволення своє та втіху», Грозний велить стольника націдити для опричнини заморського, солодкого, з царевих запасів вина. Сам же пильно стежить, як п'ють його вірні слуги, адже винопиття - ще й випробування на лояльність.Однак і вдалі бійці не ликом шиті: п'ють як годиться, п'ють - царя славлять, вино солодке по губах тече. Іван задоволений, але раптом помічає, що один з них, з опричників, до золотого ківшу із золотим вином не доторкається. Довідавшись, у порушника палацового етикету свого улюбленця Кірібеевіча, грізно вичитує його: «Непристойно ж тобі, Кірібеевіч, / Царської радістю гребують; / А з роду ти адже Скуратовим, / І сім'єю ти вигодуваний Малютіної! ..»

Кірібеевіч, лукавий і спритний, як біс, розігрує перед царем, для нього персонально, жалісну сцену. Тому, мовляв, не п'ю - в позолоченому ківш не сечу вусів, - що до пристрасті закохався в красуню, а вона від мене, негідного, як від нехриста, відвертається, смугастої фатою закривається. Дізнавшись, що зазноба його висуванця всього лише купецька донька, Іван Васильович сміється: мовляв, візьми каблучку мій блакить, прикупив намисто перлове і йшов подарунок дорогоцінні ти своєю Олені Дмитрівні. Злагодити справа - на весілля клич, ну, а перш за свасі поклонятися ...

Перехитрив-таки Малютін вигодованець самого Івана Четвертого! І не брехав йому начебто, все, як є, на духу розповідав, тільки правду останню при собі залишив: не повідав про те, що красуня «У церкві Божої перевенчана, / Перевенчана з молодим купцем / За законом нашому християнському».

Свасі поклонятися? Без свах обійдемося! Головне - цар на його боці. Та й сам він недарма в опричнині, тут законникам робити нічого!

Гостинний двір. Шовкова лавка купця Калашникова. За прилавком - господар. Перераховує гроші, розгладжує товар.

Справи у Степана Парамонович йдуть успішно. А те, що сьогодні барі багаті в його заклад не заглядають, до делікатного товару не прицінюються, так адже день на день не доводиться. Але ось вже й вечір, зима, рано темніє, гостинний двір давно спорожнів, пора і йому додому, до молодої дружини, до милих діточкам. Хороший у Калашникових будинок - високий, ладен, під стать господареві. Та вже коли з ранку не везе, так обов'язково до ночі. Думав: діточки спочивають, а вони плачем плачуть! Думав: дружина ненаглядна його вечерею на білій скатертині зустріне, а її і вдома-то немає! Сильно хвилюється Степан Парамонович, спокійний він чоловік, витриманий, а хвилюється: сніг, хуртовина, мороз, темінь - чи не сталося чого з Оленою Дмитрівною? Ох, сталося, сталося, і страшне! Зганьбив її Кірібеевіч! І не де-небудь, посередь вулиці, немов злодій, як звірюка, накинувся, цілував, милував, умовляв! На очах у сусідів розбишакував. Ті сміялися і пальцем показували: мовляв, що діється, ну і безсоромні!

Повіривши, хоча і не відразу, що дружина каже йому правду, Степан Парамонович вирішує не відкладати справу в довгий ящик, благо обставини складаються вдало. Завтра на Москві-річці - кулачні бої, і з нагоди свята - при самому царя. А де цар, там і псарня опричная. Ось і вийде він тоді на опричника. Буде на смерть битися - до останніх сил. Не подужає, то, може, братушки, може, меншенький Бог і помилує, підсобить здолати проклятого.

І вони, молодшенькі, не підводять свого «другого батька». Спочатку злегка, по-житейськи, не надто задоволені тим, що Степан повисмикували їх з покійних ліжок, дізнавшись, що сталося з дорогою їх невісткою, дають чесне купецьке слово: «Уж тебе ми, рідного, не видамо».

Берег Москви-ріки. Ранній ранок. Глядачі ще підтягуються, але цар зі свитою (бояри, дружина, опричнина) вже тут.

Першим, як і передбачав Калашников, виходить на ринг Кірібее-вич. Збуджений вчорашньої «перемогою», він такий агресивний і такий упевнений в собі, що ніхто з його звичайних супротивників не рушає з місця. Ось тут-то, розсунувши натовп, і з'являється Степан Парамонович. Кірібеевіч, злегка здивований (він-то відразу зрозумів, що перед ним - новачок), пропонує простак представитися, щоб знати-де, по кому панахиду служити. Зрозуміло, це жарт: битися до смерті він явно не збирається. Не той випадок. Та й цар-государ смертні випадки на кулачних полю бою не схвалює. І тільки зрозумівши, що противник - законний чоловік Олени Дмитрівни, втрачає самовладання. Від недавнього куражу й сліду не залишилося. І все-таки-он, перший кулак царської опричной команди, мало не вбив Степана Парамонович удар, проміж ребер, піддамся, зрадницьки-підлий, завдає саме він. Насилу піднявшись, але моментально зібравшись (хвилину тому - поважний купець, а в момент удару молодецький боєць), Калашников звалює свого недруга замертво. Грозний, як досвідчений уболівальник, бачить, що обидва поединщика працюють не за правилами хорошої гри: за правилами ні підчепивши, ні в скроню цілити (спеціально) не годиться, і на правах судді запитує вбивцю: знехотя чи з волі пристукнув він слугу його вірного, а якщо з волі, то за що і про що. На друге запитання Степан Парамонович Калашников, природно, відповісти не може, а на перший відповідає відразу: «Я вбив його вільної волею». Вражений його щирістю (міг би послатися на недосвідченість, всім видно, що новачок), Іван Васильович, граючи кращу з своїх ролей - царя Грозного, але Справедливого, хоча і відправляє Калашникова на плаху, обіцяє