Короткий переказ твору Женьшень (Михайло Пришвін)

Після закінчення російсько-японської війни я вибрав трьохлінійки трохи краще і відправився з Маньчжурії до Росії. Досить скоро перейшов російський кордон, перевалив якийсь хребет і на березі океану зустрівся з китайцем, шукачем жень-шеня. Лувен прихистив мене у своїй фанзі, прихованою від тайфунів в розпадку Зусу-хе, суцільно вкритому ірисами, орхідеями і ліліями, оточеному деревами небачених реліктових порід, густо оповитими ліанами. З затишного місця в заростях маньчжурського горіха і дикого винограду довелося мені побачити диво приморській тайги - самку плямистого оленяХуа-луКвітка-олень), як називають її китайці. Її тонкі ноги з мініатюрними міцними копитцями виявилися так близько, що можна було схопити тварину і зв'язати. Але голос людини, яка цінує красу, розуміє її крихкість, заглушив голос мисливця. Адже чудову мить можна зберегти, якщо тільки не доторкатися до нього руками. Це зрозумів народився в мені чи не в ці миті нова людина. Майже відразу ж, ніби в нагороду за перемогу над мисливцем в собі, я побачив на морському березі жінку з привіз переселенців пароплава.

Очі її були точнісінько в точнісінько як у Хуа-лу, і вся вона ніби утверджувала собою нероздільність правди і краси. Їй відразу ж відкрився в мені цей новий, боязко-захоплений чоловік. Жаль, прокинувся в мені мисливець мало не зруйнував майже відбувся союз. Знову зайнявши підкорюючу всі висоту, я розповів їй про зустріч з Хуа-лу і як подолав спокусу схопити її, а олень-квітка як би в нагороду обернувся царівною, яка прибула стоїть в бухті пароплавом. Відповіддю на це визнання був вогонь в очах, полум'яний рум'янець і напівзакриті очі. Пролунав гудок пароплава, але незнайомка ніби не чула його, а я, як це було з Хуа-лу, завмер і продовжував сидіти нерухомо. З другим гудком вона встала і, не дивлячись на мене, вийшла.

Лувен добре знав, кого від мене відвіз пароплав. На моє щастя, це був уважний і культурний батько, адже суть культури - у творчості розуміння і зв'язку між людьми: «Твій жень-шень ще росте, я скоро покажу його тобі».

Він дотримав свого слова і відвів у тайгу, де двадцять років тому було знайдено «мій» корінь і залишений ще на десять років. Але ізюбр, проходячи, наступив на голову жень-шеня, і він завмер, а нещодавно знову почав рости і років через п'ятнадцять буде готовий: «Тоді ти і твоя наречена - ви обидва знову станете молодими».

Зайнявся з Лувань дуже прибутковою видобутком пантів, я час від часу зустрічав Хуа-лу разом з її однорічним оленя. Як-то сама собою прийшла думка одомашнити плямистих оленів за допомогою Хуа-лу. Поступово ми привчили її не боятися нас.

Коли почався гон, за Хуа-лу прийшли і найпотужніші красені рогачі.Дорогоцінні панти добувалися тепер не з такими, як раніше, працями і не з такими травмами для реліктових тварин. Саме цю справу, яке чиниться в приморських субтропіках, серед невимовної краси, ставало для мене ліками, моїм жень-шенем. У своїх мріях я хотів, крім приручення нових тварин, «оевропеіть» працювали зі мною китайців, щоб вони не залежали від таких, як я, і могли постояти за себе самі.

Однак є терміни життя, що не залежать від особистого бажання: поки не прийшов термін, не створилися умови - мрія так і залишиться утопією. І все ж я знав, що моє коріння жень-шень зростає і я свого терміну дочекаюся. Не треба піддаватися розпачу при невдачах. Однією з таких невдач була втеча оленів в сопки. Хуа-лу якось наступила на хвіст бурундуки, ласує що впали з її годівниці бобами. Звірятко вчепився зубами їй в ногу, і олениха, збожеволівши від болю, кинулася у бік, а за нею все стадо, що обрушилося огорожі. На руїнах розплідника як не думати, що Хуа-лу відьма, поманила своєю красою і перетворилася на прекрасну жінку, яка, як тільки я її полюбив, зникла, вкинувши в тугу. Ледве ж я почав справлятися з нею, творчою силою розриваючи зачароване коло, як Хуа-лу зруйнувала все це.

Але всі ці мудрування завжди розбиває саме життя. Раптом повернулася зі своїм оленяти Хуа-лу, а коли почався гон, прийшли за нею і самці.

Минуло десять років. Вже помер Лувен, а я все ще був самотній. Розплідник ріс, багатів. Всьому свої терміни: у моєму житті знову з'явилася жінка. Це була не та жінка, яка колись з'явилася, як обернулася царівною Хуа-лу, Квітка-олень. Але я знайшов у ній власне моє істота і полюбив. У цьому і є творча сила кореня життя: подолати межі самого себе і самому розкритися в іншому. Тепер у мене є всі; створене мною справу, кохана дружина і діти. Я один з найщасливіших людей на землі. Однак часом турбує одна дрібниця, ні на що не впливає, але про яку треба сказати. Кожен рік, коли олені скидають старі роги, якийсь біль і туга жене мене з лабораторії, з бібліотеки, з родини. Я йду на скелю, з тріщин якої випливає волога, ніби скеля ця вічно плаче. Там у пам'яті воскресає минуле: мені бачиться виноградний намет, в який Хуа-лупросунула копитце, і біль обертається питанням до кам'яного другу-скелі або докором собі: «Мисливець, навіщо ти тоді не схопив її за копитця!»