Короткий переказ твору Злочин і кара (Федір Михайлович Достоєвський)

Бідний район Петербургу 60-х рр.. XIX ст., Що примикає до Сінної площі і Екатерінінському каналу. Літній вечір. Колишній студент Родіон Романович Раскольніков покидає свою комірку на горищі і відносить в заставу старій процентщице Олені Іванівні, яку готується убити, останню цінну річ. На зворотному шляху він заходить в одну з дешевих Розпивочна, де випадково знайомиться з тим, що спився, втратив місце чиновником Мармеладовим. Той розповідає, як сухоти, убогість і пияцтво чоловіка штовхнули його дружину, Катерину Іванівну, на жорстокий вчинок - послати його дочку від першого браку Соню для заробітку на панель.

На наступний ранок Розкольників одержує з провінції лист від матері з описом бід, перенесених його молодшою сестрою Дуней в будинку розпусного поміщика Свидригайлова. Він дізнається про швидкий приїзд матері і сестри до Петербургу у зв'язку з наміченим заміжжям Дуні. Жених - обачливий ділок Лужина, охочий будувати брак не на любові, а на бідності і залежності нареченої. Мати сподівається, що Лужина матеріально допоможе її синові кінчити курс в університеті. Роздумуючи про жертви, які приносять ради близьких Соня і Дуня, Розкольників зміцнюється в намірі вбити процентщицу - нікчемну злу «вошу». Адже завдяки її грошам від незаслужених страждань будуть позбавлені «сотні, тисячі» дівчат та юнаків. Проте огида до кривавого насильства знов піднімається в душі героя після побаченого ним сну-спогаду про дитинство: серце хлопчика розривається від жалості до забиваної до смерті шкапи.

І все ж Розкольників вбиває сокирою не тільки «бридку стареньку», але і її добру, лагідну сестру Лисавета, що несподівано повернулася в квартиру. Дивом пішовши непоміченим, він ховає викрадене у випадковому місці, навіть не оцінивши його вартості.

Незабаром Розкольників з жахом виявляє між собою та іншими людьми відчуження. Хворий від пережитого, він, однак, не в змозі відкинути обтяжують його турботи товариша по університету Разуміхіна. З бесіди останнього з лікарем Розкольників дізнається, що за підозрою у вбивстві старої арештований маляр Миколка, простий сільський хлопець. Болісно реагуючи на розмови про злочин, сам він також викликає підозру в оточуючих.

Прийшов з візитом Лужина шокований убозтвом комірки героя; їх розмова переростає в сварку і закінчується розривом. Особливо зачіпає Раскольникова близькість практичних висновків з «розумного егоїзму» Лужина (який здається йому вульгарністю) і власній «теорії»: «людей можна різати ...»

Блукаючи по Петербургу, хворий хлопець страждає від своєї відчуженості з світом і вже готовий зізнатися в злочині перед властями, як бачить розчавленого каретою людину. Це Мармеладов. Із співчуття Розкольників витрачає на вмираючого останні гроші: того переносять в будинок, звуть доктора. Родіон знайомиться з Катериною Іванівною і Сонею, що прощається з батьком в недоречно яскравому вбранні повії. Завдяки добрій справі герой ненадовго відчув спільність з людьми. Проте, зустрівши у себе на квартирі приїхали матір і сестру, раптом усвідомлює себе «мертвим» для їх любові і грубо проганяє їх. Він знову самотній, але у нього з'являється надія зближуватися з «переступила», як і він, абсолютну заповідь Сонею.

Турботи про рідних Раскольникова бере на себе Разуміхін, ледь чи не з першого погляду закохався в красуню Дуню. Тим часом ображений Лужина ставить наречену перед вибором: або він, або брат.

Щоб дізнатися про долю закладених у убитої речей, а насправді - розсіяти підозри деяких знайомих, Родіон сам напрошується на зустріч з Порфирієм Петровичем, слідчим у справі про вбивство бабусі лихварки. Останній згадує про недавно опубліковану в газеті статті Раскольнікова «Про злочин», пропонуючи авторові роз'яснити свою «теорію» про «два розряди людей». Виходить, що «звичайна» («нижче») більшість всього лише матеріал для відтворення собі подібних, саме воно потребує строгого морального закону і зобов'язане бути слухняним. Це «тварюки тремтячі». «Власне люди» («вищі») мають іншу природу, володіючи дарма «нового слова», вони руйнують сьогодення в ім'я кращого, навіть якщо знадобиться «переступити» через раніше встановлені для «нижчої» більшості етичні норми, наприклад, пролити чужу кров. Ці «злочинці» потім стають «новими законодавцями». Таким чином, не визнаючи біблейських заповідей («не вбий», «не вкради» тощо), Раскольников «вирішує» «право має» - «кров по совісті». Розумний і проникливий Порфирій розгадує в героєві ідеологічний вбивцю, що претендує на роль нового Наполеона. Проте у слідчого немає доказів проти Родіона - і він відпускає хлопцеві в надії, що добра натура переможе в нім помилки розуму і сама приведе його до визнання в скоєному.

Дійсно, герой все більше переконується, що помилився в собі: «справжній володар [...] громить Тулон, робить різанину в Парижі, забуває армію в Єгипті, витрачає півмільйона людей в московському поході», а він, Раскольников, мучиться через «вульгарності »і« підлоти »одиничного вбивства. Ясно, він «тварина тремтяча»: навіть убивши, «не переступив» через етичний закон. Самі мотиви злочину двояться у свідомості героя: це і перевірка себе на «вищий розряд», і акт «справедливості», згідно революційно-соціалістичним ученням що передає надбання «хижаків» їх жертвам.

Приїхав услід за Дуней до Петербурга Свидригайлов, мабуть, винен в недавній смерті своєї дружини, знайомиться з Раськольниковим і зауважує, що вони «одного поля ягоди», хоча останній і не цілком переміг в собі «Шиллера». При всьому відразі до кривдника сестри Родіона привертає його удавана здатність насолоджуватися життям, незважаючи на скоєні злочини.

Під час обіду в дешевих номерах, куди Лужина з економії поселив Дуню з