Короткий переказ твору Промінь світла в темному царстві (Микола Добролюбов)

Стаття присвячена драмі Островського «Гроза»

На початку статті Добролюбов пише про те, що «Островський володіє глибоким розумінням російського життя". Далі він піддає аналізу статті про Островського інших критиків, пише про те, що в них «відсутній прямий погляд на речі».

Потім Добролюбов порівнює «Грозу» з драматичними канонами: «Предметом драми неодмінно має бути подія, де ми бачимо боротьбу пристрасті і боргу - з нещасними наслідками перемоги пристрасті або з щасливими, коли перемагає борг». Також у драмі має бути єдність дії, і вона повинна бути написана високим літературною мовою. «Гроза» при цьому «не задовольняє найсуттєвішою мети драми - вселити повагу до морального обов'язку і показати згубні наслідки захоплення пристрастю. Катерина, ця злочинниця, представляється нам у драмі не тільки не в досить похмурому світі, але навіть із сяйвом мучеництва. Вона говорить так добре, страждає так жалібно, навколо неї все так погано, що ви озброюєтеся проти її гнобителів і, таким чином, в її особі виправдовуєте порок. Отже, драма не виконує свого високого призначення. Вся дія йде мляво і повільно, тому що захаращене сценами та особами, зовсім непотрібними. Нарешті й мова, якою говорять дійові особи, перевершує всяке терпіння вихованого людини ».

Цей порівняння з каноном Добролюбов проводить для того, щоб показати, що підхід до твору з готовим уявленням про те, що повинно в ньому бути показано, не дає істинного розуміння. «Що подумати про людину, яка при вигляді гарненькою жінки починає раптом резонувати, що у неї стан не такий, як у Венери Мілоської? Істина не в діалектичних тонкощах, а в живій правді того, про що говорите. Не можна сказати, щоб люди були дуже злі за природою, і тому не можна приймати для літературних творів принципів на зразок того, що, наприклад, порок завжди торжествує, а чеснота карається ».

«Літератору до цих пір надана була невелика роль у цьому русі людства до природних початків», - пише Добролюбов, услід за чим згадує Шекспіра, який «підсунув загальну свідомість людей на кілька щаблів, на які до нього ніхто не піднімався». Далі автор звертається до інших критичним статтям про «Грози», зокрема, Аполлона Григор'єва, який стверджує, що основна заслуга Островського - у його «народності». «Але в чому ж полягає народність, м. Григор'єв не пояснює, і тому його репліка видалася нам дуже забавно».

Потім Добролюбов приходить до визначення п'єс Островського в цілому як «п'єс життя»: «Ми хочемо сказати, що у нього на першому плані є завжди загальна обстановка життя. Він не карає ні лиходія, ні жертву. Ви бачите, що їх положення панує над ними, і ви звинувачуєте їх тільки в тому, що вони не виявляють достатньо енергії для того, щоб вийти з цього становища. І ось чому ми ніяк не наважуємося вважати непотрібними і зайвими ті особи п'єс Островського, які не беруть участь прямо в інтризі. З нашої точки зору, ці особи стільки само необхідні для п'єси, як і головні: вони показують нам ту обстановку, в якій здійснюється дія, малюють положення, яким визначається зміст діяльності головних персонажів п'єси ».

У «Грози» особливо видно необхідність «непотрібних» осіб (другорядних і епізодичних персонажів). Добролюбов аналізує репліки Феклуші, Глаші, Дикого, Кудряшов, Кулігіна та ін Автор аналізує внутрішній стан героїв «темного царства»: «все якось неспокійно, недобре ім. Крім їх, не спитавши їх, виросла інше життя, з іншими началами, і хоча вона ще й не видно гарненько, але уже надсилає нехороші бачення темному сваволі самодурів. І Кабанова дуже серйозно засмучується майбуттям старих порядків, з якими вона століття зжила. Вона передбачає кінець їх, намагається підтримати їх значення, але вже відчуває, що немає до них колишнього пошани і що при першій можливості їх кинуть ».

Потім автор пише про те, що «Гроза» є «саме рішуче твір Островського; взаємні відносини самодурства доведені в ній до найтрагічніших наслідків; і при всьому тому більша частина читали і бачили цю п'єсу погоджується, що в" Грози "є навіть що- щось освіжаюче і підбадьорливе. Це "щось" і є, на нашу думку, фон п'єси, зазначений нами і який виявляє хиткість і близький кінець самодурства. Потім самий характер Катерини, рісующійся на цьому тлі, теж віє на нас новою життям, яка відкривається нам у самій її загибелі ».

Далі Добролюбов аналізує образ Катерини, сприймаючи його як «крок вперед у всій нашій літературі»: «Російська життя дійшло до того, що відчулася потреба в людях більш діяльних і енергійних». Образ Катерини «неухильно вірний чуттю природної правди і самовідданий тому, що йому краще загибель, ніж життя за тих засадах, що йому противні. У цієї цілісності і гармонії характеру полягає його сила. Вільне повітря і світло, всупереч всім обережностям гине самодурства, вриваються в келію Катерини, вона рветься до нового життя, хоча б довелося померти в цьому пориві. Що їй смерть? Все одно - вона не вважає життям і те животіння, яке випало їй на частку в родині Кабановим ».

Автор докладно розбирає мотиви вчинків Катерини: «Катерина зовсім не належить до буйним характерам, незадоволеним, люблячим руйнувати. Навпаки, це характер переважно будуєш, люблячий, ідеальний. Ось чому вона намагається все облагородити в своїй уяві. Почуття