Коли рана Сюнкін зажила і настав час зняти бинти, вона обливалася сльозами при думці, що Саске побачить її обличчя, і Саске, який теж не хотів бачити її спотворене обличчя, виколов собі обидва ока. Почуття нерівності, розділяв їх навіть у хвилини фізичної близькості, зникло, серця їх злилися в єдине ціле. Вони були щасливі, як ніколи раніше. В душі Саске Сюнкін назавжди залишилася молодою і прекрасною. Навіть ставши сліпим, Саске продовжував віддано доглядати за Сюнкін. Вони взяли в будинок дівчинку-служницю, яка допомагала їм по господарству і вчилася музиці у Саске.

У перше десятідневье шостий місяця 10-го року Мейдзі (1877) Сюнкін важко захворіла. За кілька днів до цього вони з Саске вийшли погуляти, і вона випустила з клітки свого улюбленого жайворонка. Жайворонок заспівав і зник у хмарах. Даремно вони чекали його повернення - птах полетіла, З тієї пори Сюнкін була невтішна і ніщо не могло її розвеселити. Незабаром вона захворіла і через кілька місяців померла. Саске весь час думав про неї, а оскільки він і за життя бачив свою кохану тільки у мрії, то, можливо, для нього й не існувало чіткої межі між життям і смертю. Саске надовго пережив Сюнкін і навіть після того, як був офіційно визнаний гідним звання майстра і став називатися «вчитель Кіндай», вважав свою вчительку і пані багато вище себе.

Його могила - ліворуч від могили Сюнкін, і надгробний камінь на ній - удвічі менше. За могилами доглядає старенька років сімдесяти - колишня служниця та учениця на ім'я Теру, що зберегла вірність і відданість покійним господарям ... З нею і розмовляв оповідач, який незадовго до цього прочитав «Життєпис Сюнкін» і зацікавився її історією. «Коли преподобний Гадзало з храму Тенрі почув історію про самозасліплення Саске, він хвалив його за розуміння духу Дзен. Бо, сказав він, за допомогою духу Дзен вдалося цій людині в одну мить змінити все своє життя, перетворивши потворне у прекрасне і здійснивши вчинок, близький до діянь святих ».