Короткий переказ твору Життя вдалося (Валерій Попов)

Це трагіфарсовая, гротескна повість, що складається з десятка усних новел.Сам автор розповідає її так: «Живуть троє друзів, які познайомилися ще в інституті. Поступово життя їх розводить. Раптом двоє дізнаються, що третій провалився під лід недалеко від Ленінграда, в січні. Друзі приїжджають його пом'янути і згадують все своє життя. А вранці він виходить з-під льоду живий, здоровий і з рибою під пахвою: виявляється, воду з-під льоду завантажили і він спокійно просидів на сухому дні всю ніч. Автор хотів сказати, що вмирати необов'язково ».

Автор хотів сказати також, що життя людині дається один раз і нерозумно не полюбити її, свою єдину. Ще дурніші витрачати її на такі дрібні, нудні речі, як боротьба, заздрість: робити треба тільки те, що приносить насолоду. Немає нічого, що не можна було б зробити за годину. Можна локалізувати нещастя, а не вважати, що через нього обрушилася все твоє життя. Можна не натикатися на прути решітки, а спокійно проходити між прутами. Такими афоризмами висловлюється автор, так думають і його герої.

Фрагментарна, з вільними переміщеннями в часі і «спаленими містками» між главами (теж авторське визначення), повість починається як чиста фантастика, весела, захоплююча, нічим не затьмарений. Герої - Леха, Дзинь і оповідач, улюблена трійця Попова, - гострять і каламбури, товаришують і закохуються, де-не-як вчаться в архітектурному (хоча трудяться виключно за натхненням), а відсутні гроші (яких вічно не вистачає) отримують у слона в зоопарку - він їм просто простягає хоботом по сотні у разі потреби. На жаль, один з друзів автора - Леха виступає справжнім ковалем свого нещастя: завжди принципово вибирає в життя самий важкий шлях. Перш за ним усюди ходили мурахи, яких він привів за собою в місто з рідного села. Потім колона мурашок, зігнувшись знаком питання, йде від Льохи, який їх соромиться: перший раз так наочно бачив, дивується автор, як від людини його щастя йде! З відходом мурах закінчуються і гротески: веселий їжак вже не пропонує головному герою освіжитися жабою з похмілля, слон не дає грошей, життєрадісні хом'яки не знайомлять з прекрасними дівчатами ... З хом'ячком пов'язана історія одруження головного героя. Поки Леха поглинений боротьбою, а Дзинь - кар'єрою (внаслідок чого перший озлобляється, а другий обюрокрачивается), герой-оповідач намагається зберегти молоде легковажність. На вулиці він бачить хом'ячка, стрімко біжить кудись від господині. Ця господиня і стає дружиною попівського протагоніста - після захоплюючого, веселого і незвичайного роману, коли для побачень використовується кімнатка безногого інваліда, страшно гордого своєю участю в чуже щастя.

Молодість, проте, проходить, і «Життя вдалося» перетворюється в цілком реалістичне оповідання. Герой, найбільше стурбований тим, щоб нікого не образити, нікому не створити незручності своєю тугою або невдоволенням, аж ніяк не отримує від оточуючих відплати за свою легкість і необтяжливою. Всі перевалюють на нього свої проблеми. Життя з батьками дружини - не свято, робота все більш рутинна, а улюблений афоризм «Хата багата, дружина пружна» все менше відповідає дійсності. Нарешті, герой занедужує: це рецидив давньої хвороби шлунка, яку колись, в молодості, вдалося вилікувати з прямо-таки чарівної легкістю. Тепер нічого чарівного немає: хворіють всі - дружина, дочка, песик; для героя справу і зовсім пахне смертю; молодого лікаря, який колись робив йому операцію, тепер можна отримати виключно за великий хабар ... Щоправда, і тут всі дозволяється майже чудесним чином : лікар, незважаючи на всю зайнятість і маститів, по старій пам'яті оперує героя і тим рятує. Але життя його блякне на очах: побут, втома, нудьга, відсутність життєрадісних і симпатичних товаришів перетворюють єдину і таку було вдалу життя в сумне й тоскне виживання.

Вся друга частина повісті - туга за легкістю і веселощів, з тієї «філософії щастя», якою пронизана рання проза Попова і його головна книга. Захоплене здивування перед світом, любов до речей та приміщень, призначення яких таємничо і незрозуміло, - все це дівається невідомо куди. Навіть павучок в квартирі героя, який вміє писати, занурюючись у чорнило, - і той пише сумну фразу: «Хоч би пальто дружині купив, падлюка!» І герой, все глибше занурюючись в так звану Справжню Життя, в якій є місце подвигу, але немає місця радості, - все частіше думає про себе: «Ех, жи-Зень!» До того ж і друзі підставляють його на кожному кроці, вічно виїжджаючи на його горбі і за його рахунок.

Якесь повернення ілюзій, дружності, надії спостерігається лише в цілком катартического фіналі повісті, коли троє друзів, постарілі і насилу знаходять теми для розмови, зустрічаються на дачі у головного героя (тієї самої дачі, яку коли-то під час свого весілля спалив Леха) . Будинок з тих пір відбудувалося, та й дружба, як з'ясовується, нікуди не поділася. Після довгих і безуспішних спроб розтопити піч друзі похмуро збираються спати, але тут піч розпалюється сама собою, без жодних зусиль з боку наших дачників. І серед цієї ідилії, згадуючи молодість і відчуваючи приплив взаємної ніжності, Леха, Дзинь і автор дивляться, як рожеві хвилі біжать по стелі.