Короткий переказ твору Привид Олександра Вольфа (Гайто Газданов)

Найяскравіший і саме тяжке спогад героя роману (в подальшому ми так і будемо іменувати його - герой, тому що в оповідача ^ молодого журналіста, російського емігранта в Парижі, ні імені, роман написаний від першої особи) - спогад про скоєний в роки громадянської війни вбивстві. Якось раз влітку, на півдні Росії, після закінчення бою герой їде на вороною кобилі по безлюдній дорозі, та найбільше йому хочеться спати. На одному з поворотів дороги коня важко і миттєво падає на повному скаку. Піднявшись на ноги, герой бачить, що наближається до нього вершника на величезному білому коні. Вершник підкидає до плеча гвинтівку. У героя гвинтівки давно немає, зате є револьвер, який він насилу витягує з нової і тугий кобури, і стріляє. Вершник падає. Герой з працею підходить до нього. Ця людина - білявий, років двадцяти двох чи двадцяти трьох - явно вмирає, кров пузириться у нього на губах. Він відкриває помутнілі очі, не говорить ні слова і знову закриває їх. Порив вітру доносить до героя тупіт кількох коней. Відчуваючи небезпеку, він швидко їде на жеребці вбитого. За кілька днів до того як покинути Росію, герой продає жеребця, револьвер викидає в море, і від всього епізоду у нього залишається тільки тяжке спогад. Через кілька років, коли він вже давно живе в Парижі, йому попадається збірка оповідань одного англійського автора, ім'я якого - Олександр Вольф - було абсолютно незнайомим. Оповідання «Пригода в степу» вражає героя. Починається він з похвали білому жеребцю («Він був настільки гарний, що мені хотілося б його порівняти з одним із тих коней, про які йдеться в Апокаліпсисі»).Далі йде опис сцени, пережитої героєм: нестерпно жаркий день, що петляє дорога, вершник на вороною кобилі, що впав разом з нею. Білий жеребець продовжував йти до того місця, де, як писав автор, з незрозумілою нерухомістю стояла людина з револьвером. Потім автор затримав стрімке хід коня і доклав гвинтівку до плеча, але раптом відчув смертельну біль у тілі і гарячу темряву в очах. У передсмертному маренні він відчув, що над ним хтось стоїть, він відкрив очі, щоб побачити свою смерть. На його здивування, над ним схилився хлопчик років п'ятнадцяти, з блідим, втомленим обличчям і далекими, можливо сонними, очима. Потім хлопчик відійшов, а автор знову зомлів і отямився лише через багато днів по тому в госпіталі. «Те, що він потрапив в мене, - писав Олександр Вольф, - було, швидше за все, випадково, але, звичайно, я був би останньою людиною, яка б його в цьому дорікнув».

Герой розуміє, що автор книги, Олександр Вольф, і є людина, в якого він стріляв. Незрозумілим залишається тільки, як він міг опинитися англійським письменником. Герою хочеться побачитися з Вольфом. Опинившись в Лондоні, він приходить до директора видавництва, яке випустило книгу, але виявляється, що Вольфа в Англії немає.

У Парижі герой повинен зробити репортаж про фінал чемпіонату світу з боксу. Незнайома молода жінка просить провести її на матч, причому, зауважує герой, таке звернення до чужій людині не характерно для неї. Жінка виявляється співвітчизницею героя. Їхнє знайомство триває. Олена Миколаївна - так звуть жінку - нещодавно овдовіла, чоловік її був американцем, сама вона деякий час жила в Лондоні.

Вони стають коханцями, почуття до Олени перетворює для героя світ - «все здалося мені зміненим і іншим, як ліс після дощу». Але щось у Олені залишається закритим для героя, і він переконаний, що на певний період її життя «лягла якась тінь». Одного разу вона розповідає йому, як у Лондоні в гостях у друзів познайомилася з людиною, який незабаром став її коханцем.Людина цей був розумний, освічений, він відкрив їй цілий світ, якого вона не знала, і "на всьому цьому був наліт холодного і спокійного відчаю», якому вона не переставала внутрішньо чинити опір. «Найкращі, найпрекрасніші речі втрачали свою принадність, як тільки він стосувався їх».Але його привабливість була нездоланною. На тривалому шляху назустріч смерті його підтримувало вживання морфію. Він намагався привчити до морфію і Олену Миколаївну, але це йому не вдалося. Вплив цієї людини на неї було величезне: те, що здавалося їй важливим і суттєвим, нестримно й, як здавалося їй, безповоротно втрачала свою цінність. Останнім зусиллям волі вона зібрала речі і поїхала в Париж. Але до цього Олена зробила все, що могла, щоб повернути його до нормального життя. В останній розмові з нею він сказав, що вона ніколи вже не стане такою, як раніше, тому що це малоймовірно і тому що він цього не допустить. Виїхавши від нього, Олена переконалася, що він багато в чому мав рацію. Вона була отруєна його близькістю і тільки тепер починає відчувати, що, може бути, це не назавжди.

У російській ресторані герой застає свого знайомого, Володимира Петровича Вознесенського, який перш розповідав йому про Олександра Вольфа (зокрема, про те, що саме до Вольфу пішла його коханка, циганка Марина). Вознесенський знайомить героя з сидячим поруч з людиною; виявляється, що це - Олександр Вольф. Герой, побачившись з Вольфом на наступний день, розповідає свою частину описаної в оповіданні історії. Розмова перериває прихід Вознесенського, і Вольф з героєм зустрічаються ще раз. Вольф згадує про мету свого приїзду до Парижа - це «рішення однієї складної психологічної проблеми». Аналізуючи свої враження після зустрічей з Вольфом, герой розуміє, що Вольф несе з собою смерть або йде назустріч