Короткий переказ твору Воробьішко (Максим Горький)

У горобців зовсім так само, як у людей: дорослі горобці і горобчики - пташинки нудні і про все говорять, як у книжках написано, а молодь - живе своїм розумом.

Жив-був жовтороте горобець, звали його пудиків, а жив він над віконцем лазні, за верхнім лиштвою, в теплому гнізді з клоччя, моховінок та інших м'яких матеріалів. Літати він ще не пробував, але вже крилами махав і все виглядав з гнізда: хотілося скоріше дізнатися - що таке божий світ і чи годиться він для нього?

- Що, що? - Питала його горобчик-мама.

Він похитував крилами і, дивлячись на землю, цвірінькав:

- Занадто чорна, занадто!

Прилітав татусь, приносив комашок пудиків і хвалився:

- Чів я?

Мама-горобчик схвалювала його:

- Чів, чив!

А пудиків ковтав комашок і думав: «Чим чваняться - черв'яка з ніжками дали - диво!». І все висовувався з гнізда, все розглядав.

- Дитино, чадо, - турбувалася мати, - дивись - чебурахнешься!

- Чим, чим? - Запитував пудиків.

- Так не чим, а впадеш на землю, кішка - чик! і з'їсть! - Пояснював батько, відлітаючи на полювання.

Так все і йшло, а крила рости не поспішали.

Подув одного разу вітер - пудиків запитує:

- Що, що?

- Вітер повіє на тебе - цвірінь! і скине на землю - кішці! - Пояснила мати.

Це не сподобалося пудиків, він і сказав:

- А навіщо дерева гойдаються? Нехай перестануть, тоді вітру не буде ...

Пробувала мати пояснити йому, що це не так, але він не повірив - він любив пояснювати все по-своєму.

- Суто крила йому обірвала кішка, - сказав пудиків, - самі кісточки залишилися!

- Це людина, вони все безкрилі! - Сказала горобчик.

- Чому?

- У них такий чин, щоб жити без крил, вони завжди на ногах стрибають, чу?

- Навіщо?

- Будь-ка у них крила, так вони б і ловили нас, як ми з татом мошок ...

- Нісенітниця! - Сказав пудиків. - Нісенітниця, нісенітниця! Усі повинні мати крила. Чать, на землі гірше, ніж у повітрі! .. Коли я виросту великий, я зроблю, щоб всі літали.

Пудик не вірив мамі, він ще не знав, що якщо мамі не вірити, це погано закінчиться. Він сидів на самому краю гнізда й на все горло виспівував власні вірші:

Ех, безкрилий людина,

У тебе дві ніжки,

Хоч і дуже ти великий,

Їдять тебе мошки!

А я маленький зовсім,

Зате сам мошок їм.

Співав, співав та й вивалився з гнізда, а горобчик за ним, а кішка - руда, зелені очі - тут як тут. Злякався пудиків, розчепірив крила, гойдається на сіреньких ногах і цвірінькає:

- Честь маю, маю честь ...

А горобчик відштовхує його убік, пір'я у неї стало дибки - страшна, хоробра, дзьоб розкрила - в око кішці цілить.

- Геть, геть! Лети, пудиків, лети на вікно, лети ...

Страх підняв з землі воробьішку, він підстрибнув, замахав крилами - раз, раз і - на вікні! Тут і мама підлетіла - без хвоста, але у великій радості, сіла поряд з ним, клюнула його в потилицю і каже:

- Що, що?

- Ну що ж! - Сказав пудиків. - Всьому відразу не навчишся!

А кішка сидить на землі, зчищаючи з лапи воробьіхіни пір'я, дивиться на них - руда, зелені очі і сожалітельно нявкає:

- Мяа-аконькій такий горобчик, немов ми-ишка ... ма-на жаль ...

І все скінчилося благополучно, якщо забути про те, що мама залишилася без хвоста ...