- Міста вони для зими потрібні, - сказав раптом Коновалов, - але великі міста ні до чого. Все одно люди ужитися один з одним не можуть. Взагалі ні в місті, ні в степу, ніде людині місця немає. Але краще про такі справи не думати ... нічого не вигадаєш, а душу надірвешся ...

Максим думав, що Коновалов змінився від мандрівного життя. Але тон його останньої фрази показав, що він залишився все тим же шукають своєї «точки» людиною. Все та ж іржа здивування перед життям і отрута дум про неї роз'їдали могутню фігуру, народжену, до її нещастя, з чуйним серцем. Таких «задуматися» людей багато в російського життя, і всі вони більш нещасні, ніж хто-небудь, тому що тяжкість їх дум збільшена сліпотою їхнього розуму. На підтвердження цього Коновалов тоскно вигукнув:

- Пригадав я наше життя ... Скільки після того виходив я землі, скільки бачив ... Ні для мене на землі нічого зручного! Не знайшов я собі місця! Чому ж я не можу бути спокійний? Чому мені нудно?

Багаття згасало. Максим і Коновалов забралися в «дірку» і лягли, висунувши голови на повітря. Максим дивився на згасаючий багаття і думав: «Так і всі ми ... Хоч би розгорітися яскравіше!».

Через три дні він попрощався з Коноваловим. Максим йшов на Кубань, а Коновалов не хотів. Але обидва розлучилися у впевненості, що зустрінуться.

Не довелося ...

Короткий переказ твору Максим Горький

Макар Чудра

Романтична ніч біля моря, горить багаття, старий циган Макар Чудра розповідає письменнику історію про вільних циган. Своєму молодому співрозмовникові Макар каже: «Ти славну частку вибрав собі, сокіл ... ходи і дивися, надивився, ляж і помирай - от і все!»

Макар радить берегтися любові, бо полюбив, людина втрачає волю. Підтвердженням цього є факт, розказана Чудра.

«Був на світі Зобара, молодий циган, Лойко Зобара. Угорщина, Чехія і Словенія знали його». Спритний був конокрад, багато хто хотів убити його. Любив він тільки коней, гроші не цінував, міг віддати будь-якого бідного. У Буковині стояв циганський табір. У Данила-солдата, який воював з Кошу-том, була дочка Радда - красуня, словами не сказати, тільки на скрипці зіграти про ту красу можна.

Багато сердець розбила Радда. Один магнат будь-які гроші кидав до її ніг, просив її вийти за нього заміж, але Радда відповіла, що орлиця не місце в вороняччям гнізді.

Одного разу в табір приїхав Зобара. Гарний він: «Вуса лягли на плечі і змішалися з кучерями, очі, як ясні зорі, горять, а усмішка - ціле сонце. Точно його кували з одного шматка заліза з конем. Варто весь, як у крові, у вогні багаття і виблискує зубами, сміючись! З такою людиною ти і сам краще стаєш. Мало, друг, таких людей! »

Заграв Лойко на скрипці, і багато заплакали. Радда похвалила скрипку Лойко, добре він грає. А той відповів, що скрипка його зроблена з грудей молодої дівчини, а струни з її серця свити. Радда відвернулася, сказавши, що брешуть люди, стверджуючи, що Зобара розумний.

Лойко здивувався гострого мови дівчини. Зобара загост у Данила, лягли спати, а вранці він вийшов з ганчіркою, пов'язаною на голові, говорив, що кінь його перебив. Але всі зрозуміли, що це Радда, подумали, що хіба не варто Лойко Радди? "Дівка як не гарна, та у неї душа вузька і мілка, і хоч ти пуд золота повісь їй на шию, все одно, краще того, яка вона є, не бути їй!»

Жив у той час табір добре. І Лойко з ними. Мудрий був, як старий, а на скрипці грав так, що серце завмирало. Якби Лойко захотів, то люди б життя за нього віддавали, так його любили, тільки Радда не любила. А він полюбив її міцно. Навколишні дивилися тільки, знали, «коли два камені один на одного котяться, ставати між ними не можна - ізувечат». Одного разу заспівав Зобара пісню, всім сподобалася. Тільки Радда посміялася. Данило хотів провчити її батогом. Але Лойко не дозволив, просив віддати йому в дружини. Данило погодився. «Та візьми, коли можеш!» Лойко підійшов до Радде і сказав, що полонила вона його серце, що бере він її в дружини, але вона повинна не суперечити його волі. «Я вільна людина і буду жити так, як хочу». Всі подумали, що змирилася Радда. Вона обвила батогом ноги Лойко, смикнула, і впав Зобара як підкошений. А вона відійшла і лягла на траву, посміхаючись. Втік в степ Зобара, а Макар за ним стежив, як би хлопець над собою що не зробив вгорячах. Але Лойко лише сидів нерухомо три години, а потім до нього прийшла Радда. Лойко хотів вдарити її ножем, але вона приставила до його чола пістолет і сказала, що миритися прийшла, любить його. Радда ще сказала, що волю любить більше, ніж Зобара. Вона обіцяла Лойко жаркі ласки, якщо він погодиться перед всім табором вклонитися їй у ноги і поцілувати праву руку, як у старшої. «Ось що захотіла чортова дівка!» Крикнув Зобара на весь степ, але погодився на умови Радди. «Чую ... зроблю!» Повернувся у табір Лойко і сказав людям похилого віку, що заглянув у своє серце і не побачив там колишньої вільного життя. «Одна Радда там живе». І він вирішив виконати її волю, вклонитися їй у ноги, поцілувати праву її руку, а