Короткий переказ твору Пісня про сокола (Максим Горький)

Море - величезне, ліниво зітхає біля берега, - заснуло й нерухомо в дали, облитої блакитним сяйвом. Воно злилося з небом, відбиваючи його хмари. Потворно вигнуті гори облямовують море, приховують місяць.

Надир-Рагім-огли, старий кримський чабан, важко зітхає, лежачи у морської кромки. Він міркує про людське буття.

Непомітно випливає місяць і «тепер задумливо ллє своє світло на море». Мандрівник просить Рагім розповісти казку, той погоджується: «Хочеш, я розповім тобі пісню?» - І похмурим речитативом, намагаючись зберегти своєрідну мелодію пісні, він розповідає.

«Високо в гори вповз Уж і ліг там в сирому ущелині, згорнувшись у вузол і дивлячись в море. Високо в небі сяяло сонце, а гори спекою дихали в небо, і билися хвилі внизу об камінь ... А по ущелині, перебуває в темряві й бризках, потік прагнув назустріч морю, трясучи камінням ... Весь у білій піні, сивий і сильний, він різав гору і падав в море, сердито виття.

Раптом у той ущелині, де Уж згорнувся, падав із неба Сокіл з розбитою грудьми, в крові на пір'ї ... З коротким криком він впав на землю й бився грудьми в безсилому гніві про твердий камінь ... Вже злякався, відповз моторно, але скоро зрозумів, що життя птиці дві-три хвилини ... Підповз він ближче до розбитої птиці і прошипів він їй прямо в очі:

- Що, вмираєш?

- Так, умираю! - Відповів Сокіл, зітхнувши глибоко. - Я славно пожив! .. Я знаю щастя! .. Я хоробро бився! .. Я бачив небо ... Ти не побачиш його так близько! .. Ех ти, бідолаха!

-Ну що ж - небо? - Порожнє місце ... Як мені там повзати? Мені тут прекрасно ... Тепло і вогко!

Так Уж відповів вільної птиці і посміхнувся в душі над нею за ці брудні. І так подумав: «Літай иль повзай, кінець відомий: всі в землю ляжуть, все прахом буде ...»

Але Сокіл сміливий раптом стрепенувся, підвівся трохи і по ущелині повів очима. Крізь сірий камінь вода сочилася, і було душно в ущелині темному і пахло гниллю. І крикнув Сокіл з тугою і болем, зібравши всі сили:

- О, коли б у небо хоч раз піднятися! .. Ворога притиснув би я ... до ран грудей та ... захлинувся б моєї він кров'ю! .. О, щастя битви! ..

А Уж подумав: «Мабуть, в небі і справді пожити приємно, коли він так стогне! ..» І запропонував він вільної птаха: «А ти посунься на край ущелини і вниз кидайся. Бути може, крила тебе піднімуть і поживеш ти ще трохи в твоїй стихії ».

І здригнувся Сокіл і, гордо крикнувши, пішов до кручі, ковзаючи кігтями по слизу каменю. І підійшов він, розправив крила, зітхнув на повні груди, блиснув очима і - вниз скотився. І сам, як камінь, ковзаючи по скелях, він швидко падав, ламаючи крила, втрачаючи пір'я ...

Хвиля потоку його схопила і, кров омивші, одягнула в піну, помчала в море. А хвилі моря з сумним ревом об камінь билися ... І трупа птиці не видно було в морському просторі ...

В ущелині лежачи, Уж довго думав про смерть птиці, про пристрасть до неба. І ось глянув він в ту далечінь, що вічно пестить очі мрією про щастя.

- А що він бачив, померлий Сокіл, в пустині без дна і краю? Навіщо такі, як він, померлих, бентежать душу своєю любов'ю до польотів у небо? Що їм там ясно? А я ж міг би дізнатися про все це, що злетів у небо хоч ненадовго.

Сказав і - зробив. В кільце згорнувшись, він прянул в повітря і вузькою стрічкою блиснув на сонці. Народжений повзати - літати не може! .. Забувши про це, то впав на камені, але не вбився, а розсміявся ...

- Так ось в чому краса польотів в небо! Вона - у падінні! .. Смішні птиці! Землі не знаючи, на ній сумуючи, вони прагнуть високо в небо і шукають життя в пустелі спекотної. Там тільки порожньо. Там багато світла, але немає там їжі і немає опори живому тілу. Навіщо ж гордість? Навіщо докори? Потім, щоб нею прикрити божевілля своїх бажань і приховати за ними свою непридатність для справи життя? Смішні птиці! .. Але не обдурять тепер вже більше мене їх мови! Я сам все знаю! Я - бачив небо ... Злітав в нього я, його виміряв, пізнав падіння, але не розбився, а тільки міцніше в себе я вірю. Нехай ті, що землю любити не можуть, живуть обманом. Я знаю правду. І їх закликам я не повірю. Землі створіння - землею живу я.

І він згорнувся в клубок на камені, пишаючись собою.

Блищало море, все в яскравому світлі, і грізно хвилі об берег билися. У їх лева реві гриміла пісня про горду птиці, тремтіли скелі від їх ударів, тремтіло небо від грізної пісні: «Безумству хоробрих співаємо ми славу! Безумство хоробрих - ось мудрість життя! Про сміливий Сокіл! У бою з ворогами минув ти кров'ю ... Але буде час - і краплі крові своїй гарячої, як іскри, спалахнуть в мороці життя і багато сміливих сердець запалять божевільної жагою свободи, світла!