її похмуре стан, Манфред знайомить її зі своїм другом Мартіном Юнгом, якому допомагає робити машину під смішною назвою «Дженні-пряха» для заводу синтетичного волокна. Але на Різдво, опинившись у гостях у професора, свого наукового керівника, Манфред дізнається, що їх «Дженні-пряхи з удосконаленим приладом для відсмоктування газів» відхилили на користь менш зрілого проекту, підготовленого на самому заводі. Згодом з'ясовується, що в усьому винен хтось Браун, перебіг на Захід (натякається, що він свідомо займався шкідництвом і саботажем), але справи вже не виправиш: Манфред впевнений, що «його не потребують». У цей момент він приймає остаточне рішення, і Рита розуміє це. Але в її погляді він читає відповідь: «Ніколи в житті (Гатім не погоджуся».
А перебіжчиків стає все більше (до 1961 р. кордон із Західним Берліном була відкрита). Йдуть на Захід батьки однієї з однокурсниць Рити, Зігрід. Вона довго приховує це, але врешті-решт змушена все розповісти. З'ясовується, що Ріта знала про все, але мовчала. Намічається персональна справа. Мангольд веде до виключення з інституту, але Риту пригнічує не це, а страх того, що демагогія може погубити соціалістичні ідеали, і тоді «Герфурти (читай: міщани) захлиснуть світ». Риті хочеться спілкуватися з Венддандом, Метернагелем, Шварценбахом - з людей, чиї життєві принципи їй близькі. На щастя для неї, на зборах групи Шварценбах все ставить на свої місця. «Подбали б краще, - говорить він, - щоб такий людини, як Зігрід, відчувала, що партія існує для неї, яка б біда з нею не трапилася». Згодом Рита дізнається від Манфреда, що свого часу він теж вірив в ідеали, однак демагогія мангольдом розвіяла їх, перетворивши його в скептика ...
Але соціалістичні ідеали торжествують всупереч скептикам. Як-то в квітні Вендланд запрошує Риту з Манфредом взяти участь у випробуванні нового, полегшеного вагона, і під час поїздки на складеному з таких вагонів поїзді вони дізнаються, що Радянський Союз запустив людини в космос. Рита щиро радіє з повідомленням, але Манфред не розділяє її радості. У цей же день Манфред дізнається, що батько знижений на посаді і тепер працює бухгалтером. Новина боляче ранить його. Манфред йде у свої образи, а в їх будинку з легкої руки пані Герфурт все звучить і звучить «вільний голос вільного світу». Останньою краплею, що переповнила чашу терпіння Манфреда, стає поїздка Ріти з Вендландом за місто, випадковим свідком якої він стає. І якось увечері фрау Герфурт, страшно чомусь задоволена, простягає Риті лист від Манфреда: «Нарешті-то він напоумився і залишився там ...» Манфред пише: «Я живу очікуванням того дня, коли ти знову будеш зі мною», - але Рита сприймає його відхід як розрив. Їй було б легше, якби він пішов до іншої жінки.
У спробі умовити чоловіка наслідувати приклад сина вмирає від серцевого нападу фрау Герфурт, але Манфред навіть не приїжджає попрощатися з нею.
Нарешті Манфред запрошує її до себе: він знайшов роботу і тепер може забезпечити життя сім'ї. Вони зустрічаються в Західному Берліні, але ніщо не приваблює Риту в цьому чужому місті. «Врешті-решт все у них зводиться до їжі, питва, нарядам і сну, - скаже вона пізніше Шварценбаху. - Я ставила собі питання: навіщо вони їдять? Що роблять у своїх казково розкішних квартирах? Куди їздять в таких широченних автомобілях? І про що в цьому місті думають перед сном? »Дівчина не може зрадити свої ідеали і працювати тільки заради грошей. І у вчинку Манфреда вона бачить не силу, а слабкість, не протест, а бажання бігти від тимчасових, як їй здається, труднощів. Її боляче ранить фраза: «Небо вони, слава Богу, розколоти не можуть!» Жахнувшись його меркантильності, вона повертається в НДР, де бригада Метернагеля різко підвищила продуктивність праці, вставляючи тепер по чотирнадцять вікон за зміну замість колишніх восьми. Сам же Метернагель остаточно підірвав Здоров'я на роботі. Коли Рита приходить його відвідати, дружина, змучена напівжебрацьке існуванням, розповідає, що він збирає гроші, бажаючи повернути три тисячі марок, що склали допущену з його вини недостачу.
