Короткий переказ твору Труди і дні Свістонова (Костянтин Вагинов)

Петроград, середина 20-х рр.. Головний герой - Андрій Миколайович Свістонов - письменник.«Свістонов творив не планомірно, не раптом перед ним з'являвся образ світу, не раптом все ставало ясно, і не тоді він писав. Навпаки, всі його речі виникали з потворних нотаток на полях книг, з вкрадених порівнянь, з вміло переписаних сторінок, з підслуханих розмов, з повернених пліток ». По суті, йому не було про що писати. Він просто бере людини і «перекладає» його в роман. Для Свістонова люди не діляться на добрих і злих. Вони діляться на необхідних для його роману і непотрібних. У пошуках персонажів для нової книги Свістонов знайомиться з подружжям-дідусями, пестують свою стареньку собачку Травіаточку, стає своєю людиною в будинку «борця з міщанством» Дерябкін і його дружини Липочки, ходить у гості до «радянському Каліостро» (він же - «збирач гидот ») Псіхачеву. Псіхачев, як він сам зізнається, вступив до університету, «щоб його охаючи», і філософію вивчав без будь-якої віри, і докторський диплом отримав, щоб над ним посміятися. Але є речі цілком серйозні й для Псіхачева. У його бібліотеці безліч книг по окультизму, масонства, чарівництву. Не особливо вірячи в усе це, Псіхачев засновує «орден», таємне товариство. Він присвячує Свістонова в лицарі ордена, в старовину якого є непорушним вірить. Тому глузування Свістонова над процедурою посвяти і над самим орденом глибоко зачіпають Псіхачева. Тим не менш дружба двох геніїв триває, Свістонов - частий відвідувач в будинку Псіхачева, і одного разу, коли чотирнадцятирічна Маша, дочка Псіхачева, просить Свістонова почитати роман, він, після деяких вагань, погоджується (його зацікавило, яке враження справить роман на підлітка). «З перших рядків Марійці здалося, що вона вступає в незнайомий світ, порожній, потворний і зловісний, порожній простір і розмовляли фігури, і серед цих учасників бесіди фігур раптом вона впізнала свого тата. На ньому була стара просаленная капелюх, у нього був величезний ніс полішинеля. Він тримав в одній руці магічне дзеркало ... »Інший« жертвою »Свістонова стає Іван Іванович Куку. Іван Іванович - "товстий сорокарічний чоловік, що прекрасно зберігся». Розумне обличчя, випещені баки, вдумливі очі. Спочатку всім своїм знайомим Іван Іванович здається людиною безумовно значним. Це враження він прагне підтримувати. Все він робить з величчю. Голиться - величаво, курить - пленительно. Він залучає на вулиці увагу навіть учнів трудової школи. Але вся справа в тому, що в Івана Івановича немає нічого свого - «ні розуму, ні серця, ні виразу». Він схвалює тільки те, що схвалюють інші, читає тільки книги, шановні усіма. Почергово захоплюється то релігійними питаннями, то фрейдизмом - разом з іншими. Йому хочеться бути схожим на якогось великого людини («Чи повірите, - зізнається Куку Свістонову, - в дитинстві мене надзвичайно турбувало, що в мене ніс не такий, як у Гоголя, що я не шкутильгаю, як Байрон, що я не страждаю розлиттям жовчі, як Ювенал »).Його почуття до Надійку (вона здається йому Наташею Ростової) щиро, хоч і прибраний в вульгарні фрази («Будьте воском в моїх руках» і т. п.). Іван Іванович виявляється для Свістонова знахідкою і негайно майже цілком перекочовує в його роман. Свістонов, не сильно замислюючись, для свого героя злегка переінакшує прізвище Куку, перетворюючи його в Кукуреку, а улюблену дівчину героя називає Вірочка. Неодноразово я чув про чудовому новому романі Свістонова, Іван Іванович напередодні весілля з Надійкою приходить до письменника з проханням прочитати написане. Свістонов відмовляється, але Івану Івановичу вдається наполягти. Він вражений почутим. Йому здається, що всім вже ясно видно його нікчемність, він боїться зустрітися зі знайомими. Він не йде, як звичайно, ввечері до Надійку, щоб разом піти погуляти, а закривається в своїй кімнаті, не знаючи, що робити, - інша людина прожив за нього життя, прожив шкода і презирство, і йому самому, Куку, вже нічого робити на цьому світі. Івану Івановичу стають не потрібні ні Надійка, ні одруження, він відчуває, що неможливо йти второваними романом шляхами. На ранок Іван Іванович іде до Свістонову і благає порвати написане, хоча твердо знає, що, навіть якщо той і порве рукопис, все одно самоповагу в ньому безповоротно загинуло та життя втратило всю привабливість. Але Свістонов не збирається рвати рукопис, втішаючи Івана Івановича тим, що взяв для свого героя лише «деякі деталі». Іван Іванович змінюється: голить баки, змінює костюм, не їздить більше по передмістях, переїжджає в іншу частину міста. Він відчуває, що у нього викрадено все, що було в ньому, а залишилася тільки бруд, озлобленість, підозра і недовіра до себе. Надійка безрезультатно намагається зустрітися з ним. Нарешті Іван Іванович Куку переїжджає в інше місто.

А Свістонов натхненно кінчає свій роман. «Працювалося добре, дихалося вільно. Свістонову писалося сьогодні так, як ніколи ще не писалося. Все місто вставав перед ним, і в уявному місті рухалися, співали, розмовляли, одружувалися і виходили заміж його герої і героїні. Свістонов відчував себе в порожнечі, або, швидше, в театрі, у напівтемній ложі, яке сидить у ролі молодого, елегантного, романтично налаштованого глядача. У цей момент він надзвичайно любив своїх героїв ». Навколо Свістонова ростуть стоси паперів. Він складає з декількох героїв один образ, переносить початок в кінець, а кінець перетворює на початок. Багато фраз письменник вирізає, інші вставляє ... Закінчивши роман, стомлений роботою, він йде по вулиці «з порожнім мозком, з вивітрилася душею». Місто здається йому іграшковим, будинки і дерева - розставленими, люди і трамваї - заводними. Він відчуває