Короткий переказ твору Легке дихання Іван Бунін

Експозиція розповіді - опис могили головної героїні. Далі слід виклад її історії. Оля Мещерська - благополучна, здатна і пустотлива гімназистка, байдужа до настанов класної дами. У п'ятнадцять років вона була визнаною красунею, мала більше всіх шанувальників, краще за всіх танцювала на балах і бігала на ковзанах. Ходили чутки, що один із закоханих у неї гімназистів робив замах на самогубство через її легковажність.

В останню зиму свого життя Оля Мещерська «зовсім зійшла з розуму від веселощів». Її поведінка примушує начальницю зробити чергове зауваження, дорікнувши її, серед іншого, у тому, що вона одягається і поводиться не як дівчинка, але як жінка. На цьому місці Мещерська її перебиває спокійним повідомленням, що вона - жінка і винен у цьому друг і сусід її батька, брат начальниці Олексій Михайлович Малютін.

Через місяць після цієї розмови некрасивий козачий офіцер застрелив Мещерську на платформі вокзалу серед великої юрби народу. Судовому приставу він оголосив, що Мещерська була з ним близька і присягнулася бути його дружиною. У цей день, проводжаючи його на вокзал, вона сказала, що ніколи не любила його, і запропонувала прочитати сторінку з свого щоденника, де описувалося, як її спокусив Малютін.

Із щоденника виходило, що це сталося, коли Малютін приїхав в гості до Мещерських і застав вдома одну Олю. Описуються її спроби зайняти гостя, їх прогулянка по саду; належить Малютіна порівняння їх з Фаустом і Маргаритою. Після чаю вона зробила вигляд, що нездорова, і прилягла на тахту, а Малютін пересів до неї, спочатку цілував їй руку, потім поцілував у губи. Далі Мещерська написала, що після того, що сталося потім, вона відчуває до Малютіна таку відразу, що не в силах це пережити.

Дія закінчується на кладовищі, куди щонеділі на могилу Олі Мещерської приходить її класна дама, яка живе в ілюзорному світі, що його замінює їй реальність. Предметом попередніх її фантазій був брат, бідний і нічим не примітний прапорщик, майбутність якого їй представлялася блискучою. Після загибелі брата його місце в її свідомості займає Оля Мещерська. Вона ходить на її могилу кожне свято, годинами не спускає очей з дубового хреста, згадує бліде личко в труні серед квітів і одного разу підслухані слова, які Оля говорила своїй найкращій подрузі. Вона прочитала в одній книзі, яка краса повинна бути у жінки, - чорні очі, чорні вії, довше звичайного руки, але головне - легкий подих, і адже у неї (у Олі) воно є: «... ти послухай, як я зітхаю, - адже правда є? »

Короткий переказ Іван Бунін

Лірник Родіон

Автор подорожує по пониззя Дніпра на невеликому пароплавчику «Олег». У першому класі їде якась дівчина (знайома капітана), у другому - декілька євреїв і бідний актор, який, втім, негайно починає надавати дівчині знаки уваги. Нижня палуба переповнена хохлушки, які вечорами ведуть душевні розмови і співають протяжні пісні.

Серед них виявляється і рябий сліпець - лірник Родіон. «Простий, відкритий, легкий, він поєднував у собі всі: строгість і ніжність, гарячу віру і відсутність показної побожності, серйозність і безтурботність ... він належав до тих рідкісних людей, все єство яких - смак, чуйність, міра».

На нижчій палубі розмова заходить про Київ, про київських церквах, про ікони. Родіон інстинктивно відчуває настрій жінок і співає стару пісню про сирітку і злу мачуху. Зворушливий образ нікому не потрібного дитини, намагаються всіма силами заслужити милість мачухи, змушує серця слухачок мерзнути. Просто і природно Родіон «каже» про те, як, зневірившись, дівчинка відправляється мандрувати світом у пошуках рідної матері, зустрічає Христа, який говорить, що її мама померла. Сирітка потрапляє на могилу матері, просить ту взяти її до себе, і бог, зглянувшись над дівчинкою, приймає її до себе в рай, а злий мачуху карає. Автор просить Родіона продиктувати йому слова пісні. Диктуючи, Родіон щоразу переповідає текст по-новому, «поліпшуючи на свій смак».