Короткий переказ твору Сонячний удар (Іван Бунін)

Познайомилися вони влітку, на одному з волзьких пароплавів. Він - поручик, Вона - чарівна маленька, засмагла жінка (сказала, що їде з Анапи). «... Я зовсім п'яна, - сміялася вона. - Взагалі я зовсім з глузду з'їхала. Три години тому я навіть не підозрювала про ваше існування ». Поручик цілував її руку, а серце його блаженно і страшно завмирало ...

Пароплав підходив до пристані, поручик благально пробурмотів: «Зійдемо ...» І через хвилину вони зійшли, на запиленій прольотці доїхали до готелю, пройшли у великій, але страшно задушливий номер. І як тільки лакей зачинив за собою двері, обидва так несамовито задихнулися в поцілунку, що багато років згадували потім цю хвилину: ніколи нічого подібного не зазнав за все життя ні той, ні інший.

А вранці вона виїхала, вона, маленька безіменна жінка, жартома називала себе «прекрасною незнайомкою», «царівною Марією Моревна». Вранці, незважаючи на майже безсонну ніч, вона була свіжа, як у сімнадцять років, трохи збентежена, як і раніше проста, весела, і - вже розважлива: «Ви повинні залишитися до наступного пароплава, - сказала вона. - Якщо поїдемо разом, всі буде зіпсовано. Даю вам чесне слово, що я зовсім не те, що ви могли про мене подумати. Ніколи нічого навіть схожого на те, що трапилося, зі мною не було, та й не буде більше. На мене точно затемнення знайшло ... Або, точніше, ми обидва отримали щось подібне до сонячного удару ... »І поручик як-то легко погодився з нею, довіз до пристані, посадив на пароплав і при всіх поцілував на палубі.

Так само легко і безтурботно повернувся він до готелю. Але вже щось змінилося. Номер здався якимось іншим. Він був ще повний нею - і порожній. І серце поручика раптом стиснулося такою ніжністю, що він поспішив закурити і кілька разів пройшовся взад і вперед по кімнаті. Не було сил дивитися на неприбрану постіль - і він закрив її ширмою: «Ну от і край цьому" дорожньому пригоди ", - подумав він. - І прости, і вже назавжди, навіки ... Адже не можу ж я ні з того, ні з цього приїхати в це місто, де її чоловік, її трирічна дівчинка, взагалі вся її звичайне життя! »І думка ця вразила його. Він відчув такий біль і таку непотрібність усього свого подальшого життя без неї, що його охопив жах і відчай.

«Та що ж це таке зі мною? Здається, не в перший раз - і от ... Так що в ній особливого? У самому справі, точно якийсь сонячний удар! І як же я проведу без неї цілий день у цій глушині? »Він ще пам'ятав її всю, але тепер головним було це зовсім нове і незрозуміле почуття, якого не було, поки вони були разом , якого він і припустити не міг, затіваючи веселе знайомство. Почуття, про який не було кому сказати тепер. І як прожити цей нескінченний день, з цими спогадами, з цією нерозв'язною борошном? ...

Потрібно було рятуватися, чим-небудь себе зайняти, куди-небудь йти. Він пішов на базар. Але на базарі все було так нерозумно, безглуздо, що він втік звідти. Зайшов до собору, де співали голосно, з свідомістю виконаного боргу, потім довго кружляв по маленькому запущеному садочку: «Як взагалі можна спокійно жити і взагалі бути простим, безпечним, байдужим? - Подумав він. - Як дико, як безглуздо усе буденне, звичайне , коли серце уражено цим страшним "сонячним ударом", надто великою любов'ю, занадто великим щастям! ».

Повернувшись до готелю, поручик зайшов до їдальні, замовив обід. Все було добре, але він знав, що не замислюючись помер би завтра, якщо б можна було якимось дивом повернути її, висловити їй, довести, як він болісно і захоплено любить її ... Навіщо? Він не знав навіщо, але це було необхідніше життя.

Що ж тепер робити, коли позбавитися від цієї несподіваної любові вже неможливо? Поручик встав і рішуче відправився на пошту з уже готовою фразою телеграми, але біля пошти в жаху зупинився - він не знав ні прізвища, ні імені її! А місто, жаркий, сонячний, радісний, так нестерпно нагадував Анапу, що поручик, з опущеною головою, хитаючись і спотикаючись, рушив назад.

Він повернувся в готель зовсім розбитий. Номер був вже прибраний, позбавлений останніх слідів її, - тільки одна забута шпилька лежала на нічному столику! Він ліг на ліжко, лежав, закинувши за голову руки і пильно дивлячись перед собою, потім стиснув зуби, закрив очі, відчуваючи, як по щоках котяться сльози, і, нарешті, заснув ....

Коли поручик прокинувся, за фіранками вже жовтіло вечірнє сонце, і вчорашній день і нинішнє ранок згадалися так, наче були десять років тому. Він встав, вмився, довго пив чай з лимоном, заплатив за рахунком, сів у прольотку і поїхав до пристані.

Коли пароплав відчалив, над Волгою вже синіла літня ніч. Поручик сидів під навісом на палубі, відчуваючи себе постарілим на десять років.