Короткий переказ твору Темні алеї (Іван Бунін)

В осінній непогожий день по розбитій брудній дорозі до довгої хаті, в одній половині якої була поштова станція, а в іншій чиста світлиця, де можна було відпочити, поїсти і навіть переночувати, під'їхав обкидали брудом тарантас з полуподнятим верхом. На козлах тарантаса сидів міцний серйозний мужик в туго підперезаний свитці, а в тарантасі - «стрункий старий-військовий у великому картузі та в миколаївській сірій шинелі з бобровим стоячим коміром, ще чорнобривий, але з білими вусами, які з'єднувалися з такими ж бакенбардами; підборіддя у нього був пробріт і вся зовнішність мала то схожість з Олександром II, яка настільки поширене було серед військових у пору його царювання; погляд був теж запитує, строгий і разом з тим втомлений ».

Коли коні стали, він виліз з тарантаса, вибіг на ганок хати і повернув наліво, як підказав йому кучер. У світлиці було тепло, сухо і охайно, через пічний заслінки солодко пахло щами. Приїжджий скинув на лаву шинель, зняв рукавички і картуз і стомлено провів рукою по злегка кучерявим волоссям. У світлиці нікого не було, він прочинив двері і покликав: «Ей, хто там!» Увійшла «чорнява, теж чорнобрива і теж ще гарна не за віком жінка ... з темним пушком на верхній губі і уздовж щік, легка на ходу, але повна, з великими грудьми під червоною кофтиною, з трикутним, як у гуски, животом під чорною вовняною спідницею ». Вона чемно привіталася.

Приїжджий мигцем глянув на її округлі плечі і на легкі ноги і попросив самовар. Виявилося, що ця жінка - господиня заїжджого двору. Приїжджий похвалив її за чистоту. Жінка, допитливо дивлячись на нього, сказала: «Я чистоту люблю. Адже при панів виросла, як не вміти пристойно себе тримати, Микола Олексійович ». «Надія! Ти? - Сказав він квапливо. - Боже мій, боже мій! .. Хто б міг подумати! Скільки років ми не бачились? Років тридцять п'ять? »-« Тридцять, Микола Олексійович ». Він схвильований, розпитує її, як вона жила всі ці роки. Як жила? Господа дали вільну. Заміжньою не була. Чому? Та тому що вже дуже його любила. «Все минає, мій друг, - забурмотів він. - Любов, молодість - все, все. Історія вульгарна, звичайна. З роками все проходить ».

У інших - може бути, але не в неї. Вона жила ним усе життя. Знала, що давно немає його колишнього, що для нього наче нічого й не було, а все одно любила. Пізно тепер докоряти, але як безсердечно він її тоді кинув ... Скільки разів вона хотіла руки на себе накласти! «І всі вірші мені зволили читати про всякі" темні алеї ", - додала вона з недоброю посмішкою». Микола Олексійович згадує, як прекрасна була Надія. Він теж був хороший. «І це ж вам віддала я свою красу, свою гарячку. Як же можна таке забути ». -« А! Все минає. Все забувається ». -« Все минає, та не все забувається ». «Іди, - сказав він, відвертаючись і підходячи до вікна. - Іди, будь ласка». Притиснувши хустку до очей, він додав: «Аби Бог мене пробачив. А ти, видно, пробачила ». Ні, вона його не пробачила і пробачити ніколи не могла. Не можна їй його пробачити.

Він наказав подавати коней, відходячи від вікна вже з сухими очима. Він теж не був щасливий ніколи в житті. Одружився з великого кохання, а вона кинула його ще образливіше, ніж він Надію. Покладав стільки надій на сина, а виріс негідник, нахаба, без честі, без совісті. Вона підійшла і поцілувала у нього руку, він поцілував у неї. Вже в дорозі він з соромом згадав це, і йому стало соромно цього сорому. Кучер говорить, що вона дивилася їм услід з вікна. Вона баба - розуму палата. Дає гроші в зростання, але справедлива.

«Так, звичайно, найкращі хвилини ... Істинно чарівні!" Кругом шипшина червоний цвів, стояли темних лип алеї ... "Що, якщо б я не кинув її? Яка дурниця! Ця сама Надія не власниця заїжджий світлиці, а моя дружина, господиня мого петербурзького будинку, мати моїх дітей? »І, закриваючи очі, він хитав головою.