Короткий переказ твору Чевенгур (Андрій Платонов)

Через чотири роки в п'ятий голод гнав людей в міста або в ліси - бував неврожай. Захар Павлович залишався в селі один. За довге життя його рук не минуло ні один виріб, від сковорідки до будильника, але в самого Захара Павловича нічого не було: ні сім'ї, ні житла. Одного разу вночі, коли Захар Павлович слухав шум довгоочікуваного дощу, він розрізнив далекий гудок паровоза. Вранці він зібрався і пішов у місто. Робота в паровозному депо відкрила для нього новий майстерний світ - такий давно улюблений, ніби завжди знайомий, і він вирішив назавжди утриматися в ньому.

У Дванових народжувалося шістнадцять дітей, вціліло семеро. Восьмим був приймак Саша, син рибалки. Його батько потонув з інтересу: хотів дізнатися, що буває після смерті. Саша - ровесник одного з дітей Дванових, Прошки.Коли в голодний рік народилася ще двійня, Прохор Абрамович Двані зшив Саші мішок для милостині і вивів його за село. «Всі ми хами і негідники!» - Правильно визначив себе Прохор Абрамович, повертаючись до дружини і власним дітям. Саша зайшов на кладовище попрощатися з батьком. Він вирішив, як тільки набере повну сумку хліба, вирити собі землянку поруч з могилою батька і жити там, раз у нього немає будинку.

Захар Павлович просить Прошка Дванова за Рубльовку розшукати Сашу і бере його до себе в сини. Захар Павлович любить Сашу усією відданістю старості, всім почуттям беззвітний, неясних надій. Саша працює учнем в депо, щоб вивчитися на слюсаря. Вечорами він багато читає, а почитавши, пише, бо не хоче в свої сімнадцять років залишати світ ненареченним. Однак він відчуває всередині свого тіла порожнечу, куди, не затримуючись, входить і виходить життя, як віддалений гул, в якому неможливо розібрати слів пісні.Захар Павлович, спостерігаючи за сином, радить: «Не мучся, Саш, - ти й так слабкий ...»

Починається війна, потім революція. В одну жовтневу ніч, почувши стрілянину в місті, Захар Павлович каже Сашкові: «Там дурні владу беруть, - може, хоч життя порозумнішає». Вранці вони відправляються в місто і шукають найсерйознішу партію, щоб відразу записатися в неї. Всі партії поміщаються в одному казенному домі, і Захар Павлович ходить по кабінетах, вибираючи партію за своєму розуму. В кінці коридору за крайньої дверима сидить один тільки людина - інші відлучилися панувати. «Скоро кінець усьому настане?» - Запитує людини Захар Павлович. «Соціалізм, чи що? Через рік. Сьогодні тільки установи займаємо ». «Тоді пиши нас», - погоджується зраділий Захар Павлович. Будинки батько пояснює синові своє розуміння більшовизму: «Більшовик повинен мати порожнє серце, щоб туди все могло поміститися ...»

Через півроку Олександр поступає на відкрилися залізничні курси, а потім переходить в політехнікум. Але скоро навчання Олександра Дванова припиняється, і надовго. Партія відряджає його на фронт громадянської війни - у степовій місто Новохоперськ. Захар Павлович цілу добу сидить з сином на вокзалі, очікуючи попутного ешелону. Вони вже про все переговорили, крім любові. Коли Сашко їде, Захар Павлович повертається додому і по складах читає алгебру, нічого не розуміючи, але поступово знаходячи собі розраду.

У Новохопьорську Двані привчається до степової воюючою революції.Незабаром з губернії приходить лист з наказом про його повернення. По дорозі він замість втікача машиніста веде паровоз - і на одноколійній дорозі склад стикається із зустрічним. Саша дивом залишається живий.

Проробивши великий і важкий шлях, Двані повертається додому. Він відразу ж захворює на тиф, вимикаючись з життя на вісім місяців. Захар Павлович, зневірившись, робить для сина труну. Але влітку Саша одужує. До них вечорами приходить сусідка, сирота Соня. Захар Павлович розколює труну на топку, з радістю думаючи, що тепер Якраз не труну, а дитячу ліжечко майструвати, тому що Соня скоро підросте і у них з Сашком можуть бути діти.

Губком посилає Сашу по губернії - «шукати комунізм серед самодіяльності населення». Двані йде від одного селища до іншого. Він потрапляє в руки до анархістів, у яких його відбиває невеликий загін під командуванням Степана Копенкина. Копьонкін бере участь в революції заради свого почуття любові до Рози Люксембург. В одному селищі, куди заїжджають Копьонкін з Двановим, вони зустрічають Соню, яка тут вчить у школі дітей.

Двані з Копенкина, блукаючи по губернії, зустрічають багатьох людей, кожен з яких по-своєму представляє будівництво нової, ще невідомої життя. Двані знайомиться з Чепурним, головою ревкому повітового міста Чевенгур.Дванову подобається слово Чевенгур, яке нагадує йому тягне гул невідомої країни. Чепурний розповідає про своє місто як про місце, в якому і благо життя, і точність істини, і скорбота існування відбуваються самі собою у міру потреби. Хоча Двані і мріє повернутися додому і продовжити навчання в політехнікумі, але захоплюється розповідями Чепурного про соціалізм Чевенгур і вирішує їхати в це місто. «Їдемо у твій край! - Говорить Чепурному і Копьонкін. - Побачимо на факти!»

Чевенгур прокидається пізно, його жителі відпочивали від віків гноблення і не могли відпочити. Революція завоювала Чевенгурскому повіту сни і головною професією зробила душу. Замкнувши свого коня Пролетарську Силу в сарай, Копьонкін йде по Чевенгур, зустрічаючи людей, блідих за видом і нетутешніх по обличчю. Він запитує Чепурного, чим займаються ці люди вдень. Чепурний відповідає, що душа людини і є основна професія, а продукт її - дружба й товариство. Копьонкін пропонує, щоб не було зовсім добре в Чевенгуре, організувати трохи горя, бо комунізм повинен бути їдким - для гарного смаку. Вони призначають надзвичайну комісію, яка складає списки уцілілих в революції буржуїв. Чекісти їх розстрілюють. «Тепер наша справа покійне!» - Радіє після розстрілу