Короткий переказ твору Цифри (Іван Бунін)

«Мій дорогий, коли ти виростеш, згадаєш ти, як одного разу зимовим вечором ти вийшов з дитячої в їдальню, - це було після однієї з наших сварок, - і, опустивши очі, зробив таке сумне обличчя? Ти великий пустун, і коли що-небудь захопить тебе, ти не знаєш упину. Але я не знаю нікого зворушливішим тебе, коли ти прітіхнешь, підійдеш і притулиш до мого плеча! Якщо ж це відбувається після сварки, і я кажу тобі ласкаве слово, як рвучко ти цілуєш мене, в надлишку відданості і ніжності, на яку здатна тільки дитинство! Але це була надто велика сварка ... »

У той вечір ти навіть не наважився підійти до мене: «Добраніч, дядечко» - сказав ти і, вклонившись, шаркнув ніжкою (після сварки ти хотів бути особливо вихованим хлопчиком). Я відповів так, ніби між нами нічого не було: «Покійної ночі ». Але чи міг ти задовольнитися цим? Забувши образу, ти знову повернувся до заповітної мрії, що полонила тебе весь день: «Дядечку, прости мене ... Я більше не буду ... І будь ласка, покажи мені цифри!» Чи можна було після цього зволікати з відповіддю? Я зачекав, адже я дуже розумний дядько ...

Того дня ти прокинувся з новою мрією, яка захопила всю твою душу: мати свої книжки з картинками, пенал, кольорові олівці і вивчитися читати і писати цифри! І все це відразу, в один день! Ледь прокинувшись, ти покликав мене в дитячу і засипав проханнями: купити книг і олівців і негайно взятися за цифри. «Сьогодні царський день, всі замкнено» - збрехав я, вже дуже не хотілося мені йти в місто. «Ні, не царський!» - Закричав було ти, але я погрозив, і ти зітхнув: «Ну, а цифри? Адже можна ж? ».« Завтра »- відрізав я, розуміючи, що тим позбавляю тебе щастя, але не покладається балувати дітей ...

«Ну добре ж!» - Пригрозив ти і, як тільки одягнувся, пробурмотів молитву і випив чашку молока, почав пустувати, і весь день не можна було вгамувати тебе. Радість, змішана з нетерпінням, хвилювала тебе все більше, і ввечері ти знайшов їм вихід. Ти почав підстрибувати, бити щосили ногами в підлогу і голосно кричати. І мамину зауваження ти проігнорував, і бабусине, а мені у відповідь особливо пронизливо крикнув і ще сильніше вдарив в підлогу. І ось тут починається історія ...

Я зробив вигляд, що не помічаю тебе, але всередині весь похолов від раптової ненависті. І ти крикнув знову, весь віддавшись своєї радості так, що сам Господь посміхнувся б при цьому крику. Але я в сказі схопився зі стільця. Яким жахом спотворилося твоє обличчя! Ти розгублено крикнув ще раз, для того, щоб показати, що не злякався. А я кинувся до тебе, смикнув за руку, міцно і з насолодою шльопнув і, виштовхнувши з кімнати, зачинив двері. Ось тобі і цифри!

Від болю і жорстокої образи ти закотився страшним і пронизливим криком. Ще раз, ще ... Потім крики потекли без угаву. До них додалися ридання, потім крики про допомогу: «Ой боляче! Ой вмираю! »« Мабуть не помреш, - холодно сказав я. - Покричить і смолкнешь ». Але мені було соромно, я не піднімав очей на бабусю, у якої раптом затремтіли губи. «Ой, бабуся!» - Волав ти до останнього притулку. А бабуся на догоду мені і мамі кріпилася, але навряд сиділа на місці.

Ти зрозумів, що ми вирішили не здаватися, що ніхто не прийде втішити тебе. Але припинити крики відразу було неможливо, хоча б через самолюбства. Ти захрип, але все кричав і кричав ... І мені хотілося встати, ввійти в дитячу великим слоном і припинити твої страждання. Але хіба це узгоджується з правилами виховання і з гідністю справедливого, але суворого дядька? Нарешті ти затих ...

Тільки через півгодини я заглянув ніби по сторонній справі в дитячу. Ти сидів на підлозі весь у сльозах, судорожно зітхав і бавився своїми невигадливими іграшками - порожніми коробками сірників. Як стислося моє серце! Але я ледве глянув на тебе. «Тепер я ніколи більше не буду любити тебе, - сказав ти, дивлячись на мене злими, повними презирства очима. - І ніколи нічого не куплю тобі! І навіть японську копієчку, яку тоді подарував, відберу! »

Потім заходили мама і бабуся, і так само роблячи вигляд, що зайшли випадково. Заводили мова, про нехороші і неслухняних дітей, і радили попросити пробачення. «А то я помру» - говорила бабуся сумно і жорстоко. «І помирай» - відповідав ти похмурим пошепки. І ми залишили тебе, і зробили вигляд, що зовсім забули про тебе.

Опустився вечір, ти все так же сидів на підлозі і пересував коробки. Мені стало болісно, і я вирішив вийти і побродити по місту. «Безстидники! - Зашепотіла тоді бабуся. - Дядько любить тебе! Хто ж купить тобі пенал, книжку? А цифри? »І твоє самолюбство було зламано.

Я знаю, чим дорожче мені моя мрія, тим менше надій на її досягнення. І тоді я лукавлю: роблю вигляд, що байдужий. Але що міг зробити ти? Ти прокинувся, сповнений жагою щастя. Але життя відповіла: «Потерпи!» У відповідь ти буйствував, не в силах упокорити цю спрагу.