Короткий переказ твору Граматика любові (Іван Бунін)

Хтось Івлєв їхав якось на початку червня в далекий край свого повіту. Їхати спочатку було приємно: теплий, тьмяний день, добре накатана дорога. Потім погода поскучнела, натягнув хмар, і коли попереду здалася село, Івлєв вирішив заїхати до графа. Старий, орали біля села сказав, що вдома одна молода графиня, але все-таки заїхали.

Графиня була в рожевому капоті, з відкритою напудреним грудьми; вона курила, часто поправляла волосся, до плечей оголюючи свої тугі і круглі руки. Вона всі розмови зводила на любов і, між іншим, розповіла про свого сусіда, поміщика Хвощінского, який помер нинішньою зимою і, як знав Івлєв ще з дитинства, все життя був схиблений на любові до своєї покоївки Лушке, померлої ще в ранній молодості.

Коли Івлєв поїхав далі, дощ розійшовся вже по-справжньому. «Так Хвощінскій помер, - думав Івлєв. - Треба неодмінно заїхати, поглянути на спорожніле святилище таємничої Лушки ... Що за людина був цей Хвощінскій? Божевільний? Або просто приголомшена душа? »За розповідямистарих-поміщиків, Хвощінскій колись славився в повіті за рідкісного розумника. І раптом звалилася на нього ця Лушків - і все пішло прахом: він зачинився в кімнаті, де жила і померла Лушків, і більше двадцяти років просидів на її ліжку ...

Вечоріло, дощ порідшав, за лісом здалося Хвощінскій. Івлєв дивився на близьку садибу, і здавалося йому, що жила і померла Лушків не двадцять років тому, а трохи чи не за часів давніх.

Фасад садиби з його маленькими вікнами в товстих стінах був незвичайно нудний. Але величезні були похмурі ганку, на одному з яких стояв молодий чоловік у гімназійної блузі, чорний, з гарними очима і дуже миловидний, хоча і суцільно веснянкуватий.

Щоб якось виправдати свій приїзд, Івлєв сказав, що хоче подивитися і, може бути, купити бібліотеку покійного пана. Молодий чоловік, густо почервонівши, повів його до свого дому. «Так він син знаменитої Лушки!» - Подумав Івлєв, оглядаючи будинок і, поволі, його господаря.

На питання молодий чоловік відповідав поспішно, але однозначно, від сором'язливості, мабуть, і від жадібності: так страшно він зрадів можливості задорого продати книги. Через напівтемні сіни, встелені соломою, він ввів Івлєва у велику і непривітний передню, обклеєну газетами. Потім увійшли в холодний зал, який займав мало не половину всього будинку. У божниці, на темному древньому образі в срібній ризі лежали вінчальні свічки. «Батюшка їх уже після її смерті купили, - пробурмотів молодий чоловік, - і навіть обручку завжди носили ...». Підлога в залі весь був встелений сухими бджолами, як і порожня вітальня. Потім вони пройшли якусь похмуру кімнату з лежанкою, і молода людина з великими труднощами відімкнув низенькі двері. Івлєв побачив комірчину в два вікна; біля однієї стіни стояла гола ліжко, в іншої - два книжкових шкапчіка - бібліотека.

Предивні книги складали цю бібліотеку! «Закляття урочище», «Ранкова зірка і нічні демони», «Роздуми про таїнства світобудови», «Чудова подорож в чарівний край», «Новітній сонник» - ось чим харчувалася самотня душа затворника, «є буття ... ні сон воно, ні пильнування ... ». Сонце визирнуло з-за лілуватим хмар і дивно освітило цей бідний притулок любові, перетворила цілу людське життя в якесь екстатичний житіє, життя, яка могла бути надзвичайно буденним життям, якби не загадкової у своєму чарівності Лушки ...

«Що це?» - Запитав Івлєв, нахилившись до середньої полиці, на якій лежала тільки одна дуже маленька книжечка, схожа на молитовник, і стояла потемніла скринька. У скриньці лежало намисто покійної Лушки - снізка дешевеньких блакитних кульок. І таке хвилювання опанувало Івлєв при погляді на це намисто, яке лежало на шиї колись настільки улюбленої жінки, що серце його шалено забилося. Івлєв обережно поставив шкатулку на місце й узявся за книжечку. Це була чудово видана майже сто років тому «Граматика любові, або Мистецтво любити і бути взаємно коханим».

«Цю книжку я, на жаль, не можу продати, - насилу промовив молодий чоловік, - вона дуже дорога ...» Перемагаючи незручність, Івлєв став повільно перегортати «Граматику».

Вона вся ділилася на маленькі голови: «Про красу», «Про серце», «Про розум», «Про знаках любовних» ... Кожна глава складалася з коротеньких і витончених сентенцій, деякі з яких були делікатно відзначені пером: «Любов не є проста епізоду в нашому житті. - Жінку ми обожнюємо за те, що вона владарює над нашою мрією ідеальною. - Жінка прекрасна повинна займати другу щабель; перша належить жінці милою. Ся щось робиться володаркою нашого серця: перш ніж ми віддамо про неї звіт самі собі , серце наше робиться невільником любові навіки ... »Потім йшло« пояснення мови квітів », і знову дещо було відзначено. А на чистій сторінці в самому кінці було дрібно, бісерно написано тим же пером чотиривірш. Молодий чоловік витягнув шию і сказав з удаваною усмішкою: «Це вони самі склали ...»

Через півгодини Івлєв з полегшенням попрощався з ним. З усіх книжок він за дорогу ціну купив тільки цю книжечку. На зворотному шляху кучер розповідав, що молодий Хвощінскій живе з дружиною диякона, але Івлєв не слухав. Він все думав про Лушке, про її намисто, яке залишило в ньому складне почуття, схоже на те, яке зазнав він коли-то в одному італійському містечку при погляді на реліквії однієї святої. «Увійшла вона назавжди в моє життя», - подумав він. І, вийнявши з кишені «Граматику любові», повільно перечитав вірші, написані на її останній сторінці.

Тобі серця кохали скажуть: 

«У переказах солодких живи!» 

І онукам, правнукам покажуть Цю Граматику Любові.