Значне місце в ученні Потебні займають його думки про сутність сприйняття та інтерпретації художнього образу. В мистецтві художній образ завжди виступає як широка алегорія, що має об'єктивно-суб'єктивну сутність. Суб'єктивність образу виявляється в тому, що він є результатом виключно індивідуальної творчості і у свідомості кожного складається по-своєму; об'єктивність же його полягає в тому, що образ детерміновано певними життєвими обставинами. Через це образ завжди має два значення: мінімальне і максимальне, той зміст, який в нього вклав художник, і той, що в нього привносять, сприймаючи мистецтво, домислюючи ідею образу.

Змістова багатозначність образів при відносній нерухомості його зовнішніх обрисів спричиняє те, що вони по-різному діють на різних людей і навіть на ту саму людину в різний час. "Поетичний образ (це однаково вживається і до слова, і поетичного твору), - писав Потебня, - щоразу, коли оживає в розуміючому, говорить йому щось інше і при цьому нерідко більше, ніж те, що в цей образ безпосередньо вкладено" [1, 154].Сприйняття і розуміння образу, за Потебнею, ніколи не буває повністю тотожним із задумом художника. Сутність, сила образу - не тільки в тому, що вбачав у ньому автор, а й у тому, як він діє на читача чи глядача, і, отже, в невичерпно-можливому його змісті. Пізнаючи образ, читач чи глядач вносять свій зміст, свої думки і почуття в нього, і саме в цьому полягають причини і механізми співтворчості публіки з творчістю художника. Сприйняття публікою художніх творів, підкреслював Потебня, є активний творчий процес, своєрідне співавторство митця і споживача мистецтва. Єдність цього процесу в тому, що для художника образ є кінцевим результатом творення, а для споживача - з образу починається творчість: його розуміння і виконання (спершу - для корекції ціннісних орієнтацій, а потім - і для дії).

О.О.Потебня вважає, що мові (цьому універсальному комунікативному засобу) належить властивість абстрагування і узагальнення. Так, людина, оперуючи словами і закріпленими за ними образами, здобула можливість мислити предмети, не дані їй у безпосередньому сприйнятті. З одного боку, це було необхідною передумовою практичного перетворення світу, а з другого - в такій відносно самостійній комбінації думок вже містилася можливість відльоту думки від дійсності. Саме з ролі слова в пізнанні Потебня виводить віру людини в душу-двійника. Якщо слово робить вплив на людину, то воно, за первісними уявленнями, має відігравати подібну роль і стосовно речей, і, подібно до душі, є також відносною сутністю предметів. Потебня особливу увагу приділяє ролі асоціацій у цьому процесі. Саме вони, на його думку, дають людині певне пояснення тих явищ, які вони з тих або тих причин збагнути не може. При цьому велику роль відіграють асоціації за подібністю.

Особливу увагу Потебня приділяв дослідженню вербальної (словесної) магії, яка відігравала помітну роль у релігійно-культових діях. Чим більше ми заглиблюємося у своєму пізнанні в історію людського суспільства, тим частішають наші зустрічі з вірою первісної людини в здатність слова викликати появу того, що воно означає. Гносеологічними причинами такого явища, на його думку, є "частковий випадок безсилля думки розмежувати тлумачення сприйняття, його розуміння, з одного боку, і саме сприйняття, з другого боку". Будучи засобом утворення загальних понять, слово, говорить Потебня, ототожнюється з сутністю речі, розглядається як двійник речі і супутниця нашого Я. Коли ж слову приписується потаємний зв'язок з сутністю предметів, тоді виникає віра в те, що "до зображення людини переходить частина її життя, що між першим і другим є причинний зв'язок, залежність, так що влада над першим, шкода, яка завдається йому, відбивається й на другому" [2, 399-400].

Однією з історично закономірних стадій розвитку людського мислення Потебня вважав міфологію. На певній стадії розвитку людства міфологічне осягнення дійсності є, на думку мислителя, єдино можливим, необхідним, розумним; воно властиве не одному якомусь часові, а людям усіх часів, які перебувають на певному ступені розвитку думки. Це твориться тільки тоді, коли вже була мова, яка об'єктивує думку, служить засобом утворення загальних понять. Отже, міфологія виникає як відображення та пояснення явищ матеріального світу. Міфічний образ - це не просто вигадка, не довільна комбінація даних, а таке їх поєднання, яке, на думку людини, найбільше відповідає дійсності. Водночас Потебня відзначає, що міфічні боги, а також ті стосунки, які існують між ними, відображають земне життя людини та її суспільні відносини. Хай "Боян, згадуваний у "Слові о полку Ігоревім", є міф, хай Гомер буде міфом, але такі міфи не можуть виникнути без відповідної дійсності. Адже міф про сонячну колісницю неможливий у людей, що не знають колісниці" [9, 615].

Важливу роль у становленні міфології Потебня відводить мисленню за аналогією. "Природно, - пише вчений, - що дикун населяє свій небесний Олімп істотами, образ яких складений із спостережень за земними предметами. У цьому процесі він керується тими ж законами думки, що і в пізнанні найближчої дійсності. Невідоме пояснюється відомим. Всякий земний предмет зроблений, і початок його можна вказати,