УДК [821.161.1.+821.111].091

Р.М.Семелюк

Поетика хронотопу в малій прозі А. Чехова і Дж. Джойса

У статті здійснюється спроба з 'ясувати типологічні особливості поетики хронотопу в малій прозі А.П. Чехова іДж. Джойса, зокрема роль циклічно-коловоротної моделі буття Вказується на специфіку художнього втілення двох варіантів цієї моделі: як «дурної нескінченості» одноманітного повторювання і якутвердження ідеї вічного повернення до цінностей природного буття

Ключові слова: мала проза, поетика, хронотоп, природа, циклічна модель буття

Зіставлення новелістики Джеймса Джойса і АП.Чехова з погляду своєрідності хронотопної організації представляється перспективним у науковому плані, оскільки в творчості цих авторів віддзеркалилися основні закономірності розвитку світової прози, зокрема малих жанрів на межі ХЕХ- XX ст. Загалом до такого порівняння зверталися А.І. Старцев [8], К.Ю.Ге- нієва [2], І.В.Кисельова [6], але робили це, як зауважує І.В.Кисельова, «без конкретного аналізу», тільки намічаючи шляхи зближення [6, с. 176]. У даній розвідці здійснюється спроба конкретизувати це зіставлення в плані хронотопних пошуків авторів; при цьому переважна увага звертається на роль хронотопу у формуванні авторської концепції дійсності.

Англійський літературознавець Н.Корнуелл у монографії «Джойс і Росія» зазначає, що «найскладніше у зв'язку із проблемою «Джойс-російські письменники» говорити про Чехова» [7, с.36]. Джойс у своїх міркуваннях про літературу надто побіжно згадував Чехова. Водночас ЛПауер у «Бесідах із Джойсом» [12], фрагменти яких у російському перекладі опубліковані в «Літературній газеті» [5], приводить думку автора «Улісса» про визначальну роль Чехова у зміні світової драматургічної поетики. Фактично тут має місце опосередковане обґрунтування Джойсом власної ідеї про драматизацію як магістральний напрям розвитку сучасної йому літератури. З цього приводу Джойс навіть написав декілька статей і рецензій («Драма й життя», 1900 р., «Нова драма Ібсена», 1900 р.), що мали принципово важливе, по суті, програмне значення. В процесі аналізу драми Ібсена Джойс виходить на характеристику так званого «аналітичного методу». Його смисл полягає в тому, що митець усувається від винесення вироку, зникає з тексту, водночас гранично драматизуючи оповідь, домагаючись значимості кожною елементу твору й підкоряючи їх єдиному завданню. Драматизація досягається за допомогою композиційної стрункості, уваги до деталі, широкою використання діалогу, введення підтексту, авторської відстороненості.

Пізні оповідання Чехова написані майже в той самий час, коли Джойс починав роботу над «Дублінцями» (наприклад, «Архієрей» Чехова побачив світ у 1902 році, «Наречена» - у 1903; Джойс пише свою книгу з 1904 по 1907 рік). Річард Еллманн, біограф Джойса, коротко зауважує: «Найбільш близькі до оповідань Джойса чеховські оповідання, але Джойс говорив, що під час роботи над ними не читав Чехова...» [10, с. 166].

Можливо, Джойс дійсно не був знайомий із творчістю Чехова на момент написання «Дублінців». Але для нас більш суттєвими є не декларації письменника, а те, що Джойс майже дослівно повторює про Чехова те, що він набагато раніше писав про нову драму Ібсена, тобто знову говорить про драматизацію. Він підкреслює новаторський характер творчості Чехова: «З письменників, що жили на рубежі століть, я найбільше захоплююся Че- ховим. Він привніс у літературу щось нове, якийсь драматизм на противагу класичній ідеї... у чеховських п'єсах немає ні початку, ні середини, ні фіналу, і ні про яку кульмінацію він не піклується; його п'єси являють собою безупинно триваючу дію, немов життя вторгається на сцену й - іде далі, і в них нічого не вирішується... У Чехова не стільки драма окремих особистостей, скільки драма самого життя... Кожний живе у своєму власному світі, і навіть у любові кожний залишається сам по собі, і ця самітність їх лякає. Він перший драматург що все зовнішнє поставив на належне місце, і водночас ніби випадковим натяком він здатний обрисувати трагедію, комедію, характер і пристрасть. Коли п'єса закінчується, то на якусь мить виникає думка, що персонажі раз і назавжди позбулися своїх ілюзій, але як тільки завіса опускається, розумієш, що дуже скоро вони почнуть створювати нові ілюзії, забуваючи про старі» [5].

У даному випадку не так суттєво, що Джойс говорить про драматургію. Ці міркування залишаються рівною мірою слушними і щодо малої прози Чехова, а викладені принципи стають актуальними для художньої практики самого Джойса, адже дія в оповіданнях, що склали книжку «Дублінці», так само не прив'язана лише до одного конфлікту чи ситуації; вона, подібно до життя, не припиняється ні на мить, а ситуації, навколо яких кружляють герої, так і не отримують вирішення.

Як в оповіданнях Чехова, так і в новелах Джойса зовнішня безподій- ність приховує напружену внутрішню дію. Перенесення конфлікту у сферу внутрішнього життя персонажа веде до того, що «зрушення у свідомості, душевний переворот.. становлять головну суть і провідний композиційний момент чеховських творів» [3, с.103]. Оповідь стає не описовою, а драматичною. Вона ведеться з точки зору («у перспективі») персонажа, а його стан, почуття взагалі не описуються, а предметно втілюються, передаються в жесті, міміці, виразі обличчя, інтонаціях тощо. У Джойса композиційним стрижнем кожної окремої новели й усієї збірки «Дублінці» стає єпифанія (прозріння, осяяння). Щоправда, «зрушення» у житті героя внаслідок прозріння відбувається не завжди, та й саме прозріння доступне далеко не кожному персонажеві, але воно відкривається читачеві. Момент прозріння наступає не в результаті душевної/духовної