Інформація стосовно книг Старого Завіту, яка постала перед ученими в результаті сенсаційних відкриттів у Кумрані, безперечно, стала набутком і Романа Іваничука, звідси, очевидно, така переконливість у змалюванні образу головного героя і того хронотопу, що означує його життя, наприклад: «Квапився Тома, йшов не відпочиваючи ні вдень, ні вночі, долав узгір'я й низовини понад річками Хедерою, Ярконою, Кельтом, обходив боком містечка Фарун, Хірбет, Елібру, Хіазму, поки не допав до Єрусалиму до того самого дому під Єлеонською горою над Кедроном, в якому жив колись власник Гетсиманського саду Марко...» [2, с.53].

Надзавдання автора означене вже на перших сторінках книги: прихід на праукраїнські землі апостолів Христа, засів «серед слов'янського народу зерна нової віри» [4, с.21] доцільність вчення Христа в язичеськім краю. Над берегами Мертвого моря згадує Тома землю «медом і молоком текучу», люд гостинний і працьовитий, і замислюється над тим, чи врятує нова віра цей народ від підступності ворогів, чи «протверезіє він від мученицької смерті нашого Бога». Тривогою відлунюють спогадирозмисли апостола: «Оріяни співають собі й хороводи водять у раю і не бачать підступних сарматів, що рушили з Уралу на слов'янські землі» [4, с.25]. Прикметно, що саме на зламі тисячоліть письменницька увага так міцно приковується до світоглядних зламів часів ще біблійних, до найскладніших проблем буття. Щоправда, критика завважила дещо штучне накладання в романі Іваничука євангельського контексту на гіпотезу про Оріянський край. «Цілком природно, що прагнення до національного самоутвердження часто породжує різноманітні міфи, спрямовані на утвердження думки «ми були, є і будемо», але водночас неправомірна їх інтерпретація як єдиної і остаточної істини» [2, с.42].

Оріянський світ, відкритий апостолами для вчення Христа, постає в різних виявах. Загалом оріяни досить толерантно ставляться до нової віри і її носіїв. Волхв Бошдар дозволяє освятити землю хрестом в надії на те, що Бог Яхве «не дасть злій силі спустошити колись наш край» [4, с.41], однак до цього рішення він приходить через подолання сумнівів. Йому здається, що язичеські боги добрі, вони «усі таємниці перед людьми розкрили, Єгова ж примушує сліпо вірити в нього й жорстоко карає тих, хто наближається до потаємного» [4, с.40]. У розмові з апостолом Андрієм волхв Бошдар посилається на біблійні оповіді про первородний гріх, Каїнову печать, Вавилонську вежу. Але він ніяк не може зрозуміти , в чому сутність науки сина Божого Ісуса Христа. Апостол Андрій говорить про прощення гріхів, яке приніс Ісус на землю, про таємницю Христа, до якої треба доростати душею. Заперечуючи святощі поганські, він прорікає: «Прийде час, коли ви жертовники свої зруйнуєте, обряди язичницькі забудете й поклонитесь хрестові цьому» [4, с.41], на що Богодар відповідає: «Не квапся руйнувати требища наші: храми вчителя твого зможуть вирости тут лише над нашими жертовниками» [4, с.41]. Отже, йдеться про той релігійний синкретизм, на який в «Дохристиянських віруваннях українського народу» зауважував І.Огієнко: «Люди йшли до Нової віри, але й старої не кидали. Це був дуже родючий грунт для т.зв. двоєвір'я, поєднання старої віри з Новою Християнською. Двоєвір'я є конечний наслідок при всякому сприйманні нової віри: старе, віками набуте, не може відразу забутися» [6, с.313].

Іваничукпубліцист у своїх есеях «На маргінесі» стверджує, що «християнська релігія є для нас глибоко національною» [5, с. 102], і як аргумент наводить той факт, що апостол Андрій Первозванний живим і неушкодженим повернувся після своєї наддніпрянської мандрівки в ахейські Патри. І це у той час, коли практично усі апостоли Божі загинули мученицькою смертю, проповідуючи в чужих землях. На питання, «чому цього не сталося з Андрієм в Оріяні?», напрошується цілком логічна відповідь: «А тому, що він потрапив у край з давно підготовленим ґрунтом для прийняття нової релігії» [5, с.102]. Заперечуючи тезу про насильницьке впровадження віри Христа в Україні, письменник схильний вважати, що «предки українців прийняли християнство без опору, проте, щоб уникнути юдаїзму в новій релігії, одяїли всесвітнього Месію в національні шати, про що яскраво

свідчить гуцульський іконопис. Шлях до Бога завжди пролягає через Батьківщину» [5, с.103].

Отож, невипадково про наближення вихідних постулатів віри оріян і віри Христової у романі так розлого розмірковує і Тома. Йога вражає незбагненна спільність у весняних святах Ярила і Воскресіння, літніх русаліях і Трійці, водохресному обряді, у звичаї троєперстя і навіть в одязі юдейських первосвящеників та жреців. Схожими видаються Томі Лада та Марія Магдалина. Мимоволі зринає думка: «А може, Ісус уже колись сюди приходив?» [4, с.39]. Замислюючись над перехресними виливами різних світоглядів, різних культур, Р.Іваничук розгортає такі художні оповіді, які містять передусім авторське розуміння рівного становища праслов'янських племен серед інших світів.

Роман збудовано таким чином, що події, які мали місце в Оріяні, перемежовуються подіями в Юдеї, розділи про перебування Томи серед оріян чергуються з розділами біблійного часу. І це цілком закономірно, адже перед нами, по суті, романспогад. Все, що відбувається у ньому, це час минулий для головного героя. Зримо зі спогадів Томи постає ландшафт землі над Бористеном, не менш переконливо малює письменник картини землі