Характер Томи постає цілісним у своїх протиріччях. Він є втіленням того світоустрою, який існував у свідомості людини епохи раннього християнства. Тома сумнівається у божественній силі Ісуса. Сумніви ці аргументовані долею єврейського народу: «.. .Чи ж міг би допустити він, юдей, до такої наруги над нашим краєм, якби був Богом?» [4, с.77]. Образом, що об'єктивує сумніви героя, в романі виступає Азазель, якого, як відомо, євангелісти, а відтак світова традиція «поселили» у пустельному просторі. Концептуально взаємини між Томою і Азазелем базуються на думці про те, що сумнів як наближення до істини є універсальним загальнолюдським архетипом, який завжди означує прагнення пізнати земні і небесні таємниці власним розумом. «Я сумнівався у божественності Ісуса не тому, що не любив або не вірив у його вищість, зізнається Тома, невіра моя була протестом проти власної тимчасовості. Щоб змиритися з вічністю, я мусив діткнутися до неї...» [4, с.83].

Розвиваючи гностичну традицію, яка обігрувала образ Томи як близнюка Ісуса Христа, РІваничук таке міркування переносить у сферу чисто філософських категорій: «Ми не могли обійтися один без одною, як не може обійтися Вічність без миттєвостей Тимчасовості. Христос був утвердженням, а я досліджував утвердження через віру й невір'я, зшду й незгоду, бунт і пізнання, через усі засоби, на які спромагається найвища істина на землі людський розум» [4, с. 83].

Філософський підтекст роману органічно споріднений з новітніми проблемами глобального характеру, відтак є всі підстави говорити про параболічні змісти твору Глибокий змістовий пласт, актуальна і дуже конкретна семантика криється у четвертому розділі першої частини «Євангелія від Томи», де мовиться про споконвічне протистояння Південної Оріяни і «темрявичної Півночі». Південь і Північ різняться абсолютно усім. У їхньому протистоянні зударилися несумісні способи життя, смисл яких закодований в біблійних архетипах. Південь це земля Авеля хлібна, медова і молочна, ця земля не знає крові, бо ще молода. У північному ж світі, світі Каїна, панує зла дика сила, яка готова валом рушити на своїх сусідів. Апостол Тома переживає, що край Магога, який набагато дужчий за оріянський, навернеться до нової віри, а потім «хрестом, олжею братолюбною і вірою єдиною зневолить цей благодатний рай» [4, с.41].

Запропонована автором парабола не викликає двозначного тлумачення. Звичайно ж бо йдеться про все те ж «благо цивілізації» для українців, від якого у свій час застерігав Трохим Зінківський (варто зауважити концептуальні збіги в художньому і публіцистичному текстах, власне, заради цього і подаються такі просторі цитування): «Цивілізовані дикуни хочуть вийняти ДУШУ з народу, знищити його мораль і культуру. Винародовиги. І ось таке цивілізоване дикунство (яке щойно вчора навчилося складати літери цивілізації) бере у свої руки монополію на мову, освіту, культуру. Це цивілізоване дикунство краде у підбитого народу його культуру, його історію, накидає йому й іншим народам свої дикі, деспотичні ідеали, завинені у християнські ризи» [цит. за: 12, с.25].

Саме з метою увиразнення ідеологічних міркувань автора події євангельської історії послідовно накладаються в романі на актуальний досвід української нації. Як доречно зауважує В.Антофійчук, «національний та універсальний контексти органічно співіснують між собою, створюючи картини духовного боріння окремих людей і народів за гуманістичне май

бутнє» [1, с.69]. Це тим більш справедливо, якщо взяти до уваги автокоментар письменника про те, що написані ним наприкінці XX ст твори біблійної тематики вивершують будову його історичних романів про Україну «немов баня каплицю: шпиль каплиці з акумульованою в ньому енергією мислення заглядає в майбутнє тисячоліття» [5, с. 109]. Відгомін у творі інонаціональних традицій надає українській проблематиці суто екзистенційного звучання.

Отже, біблійний дискурс, сформований у художній свідомості Романа Іваничука на ранніх етапах його творчості, виявив повноту своїх смислів у певним чином підсумковому романі, який у часі написання збігся з процесами руйнування соцреалістичного канону, протидії тоталітарній системі, розвінчування ідеологічних міфів. Опрацювавши вітчизняні джерела на стику з візантійськими, старогрецькими, гебрайськими, письменник засобами художнього слова потвердив гіпотезу присутності Оріяни (України) у світовому історичному процесі.

Список використаних джерел:

Антофійчук, В. Євангельський контекст у творчості Романа Іваничука / В. Антофійчук // Біблія і культура : зб. наук, статей. Вип. 2. Чернівці. С. 6369.

Антофійчук, В. Євангельські образи в українській літературі XX століття / В. Антофійчук. Чернівці, 2000. 335 с.

Дзюбенко, Н. Андрій Первозванний / Н. Дзюбенко. К., 1999. 334 с.

Іваничук, Р. Євангеліє від Томи / Р. Іваничук // Дзвін. 1995. № 1. С. 21 84.

Іваничук, Р. На маргінесі: Спогади, рефлексії, сюжети / Р. Іваничук // Березіль. 1997. № 1112. С. 28110.

Іларіон, митрополит. Дохристиянські вірування українського народу. К., 1991.424 с.

Євангеліє від Івана : 20, 29.

Левків, Я. Крізь млу століть / Я. Левків 11 Київська