З іншого боку, характери персонажів «Гомера» є зразками деміфоло- гізації, при якій відбувається «руйнування надто поширених міфологічних стереотипів» [б, с.42]. Головні герої оповідання Е.Луки піддаються суттєвій трансформації, особливо це стосується міфологічного героя Ахілла, адже Гомер не є літературним персонажем античного світу, а «реальною» історичною постаттю, про характер якої сучасникам важко міркувати через нестачу інформації.

Е.Лука переосмислює традиційну матрицю «Ахілл - герой», за якою «Ахілл - один з найвеличніших героїв Троянської війни,... найхоробріший в «Іліаді» та найсильніший з героїв виключно в силу особистісних якостей» [4, с. 139]. У сучасній інтерпретації Ахілл не здійснює свого найвидагнішого подвигу - вбивства Гектора, троянського героя убиває Терсей. Ахіллеса цікавить лише слава та увічнення її у пам'яті нащадків, а не сам вчинок. Хоча не можна сказати, що він не прагне його здійснити: «Вбити Гектора? Про це я і сам думав!» («DenHektor erschlagen? Daranhabe ich selbst gedacht!») [10, s.171]. Античний герой знає, що «йому судилося коротке життя, тому і прагне прожити його так, щоб слава про його відважність збереглась навіки у нащадків» [4, с. 139]. Проте сучасний письменник гіперболізує таке прагнення героя, доводить його до крайнощів: заради слави, Ахілл ладен пожертвувати своїм коханням та просто віддати Брисеїду старому співаку-айоду. Своїм вчинком він відповідає на питання Гомера: «Ти любиш дівчину більше ніж безсмертну славу, яку я тобі даю?» («Liebst du das Madchen mehr als den unsterblichen Ruhm, den ich austeile?») [10, s. 175]. Такий вибір хороброю Ахілла засуджує автор, який вустами Терсея говорить : «Вчинок - усе, слава - ніщо» («Die Tat ist alles, nichts der Ruhm») [10, s.173].

За принципом протиставлення побудовано образ Терсея, проте він не є антиподом головного героя, а, навпаки, образ Ахілла виступає у новій інтерпретації архетипом антигероя, адже, як вважає Є.Мелетинський, «архетип героя з самого початку найтіснішим чином пов'язаний з архетипом антигероя» і навпаки [3, с. 110]. Сміливий, відданий ділу Терсей повністю протиставляється лицемірному Ахіллу. Гомер Е.Луки вважає його дивним, адже він жодного разу не запросив поета на обід, не подарував вівцю або триніг, хоча і мав усе це [10, s. 172-173]. Можна зробити припущення, що автор обрав саме цей образ, тому що в «Іліаді» подвиги Терсея не описуються так, як, наприклад, героїчні вчинки Діомеда. За задумом австрійського письменника причина саме у тому, що Терсей не принаджував Гомера. Герой не бере участі у розвитку сюжету, проте допомагає розкриттю внутрішнього світу Ахілла та несвідомо стає рушієм його дій.

Гнів Ахіллеса - основна тема та сюжетна основа «Іліади». Всі інші епізоди так чи інакше пов'язані з цією темою. «Навіть ідеальному героєві властиві негативні риси (згубний гнів, непоступливість)» [1, с.9]. У сучасній версії також гнів головного героя стає рушієм дії, проте суть самого почуття значно відрізняється від описаного у протосюжеті. Якщо в «Іліаді» Ахілла охоплює лють через приниження та несправедливе рішення стосовно Брисеїди, то у Е.Луки гнів Ахілла підкріплений заздрощами. Подвиги Діомеда детально описує і автор «Іліади», і Гомер в оповіданні, хоча в них і не вірять новітні Аякс таАхіллес. Вони як свідки усіх подій не знають навіть деяких людей, яких, за словами Гомера Е. Луки, убив Діомед: «Сміхота! Люди, які ніколи не існували! Послухай: Астіной, Гіперон, Абант, Поліїд, Ксант, Тоон...» («Zum Lachen! Leute, die nie gelebt haben! Pas einmal auf : Astynoos, Hypeinor, Abas, Polyeidos, Xanthos, Thoon...») [10, s.168] (див. також [2, с.91-92]). Не вірять вони і у переслідування Діомедом богині Афродіти. Сучасного письменника також дивує, чому саме Діомед вступив у бій з богинею. Афродіта - несильний супротивник, хоча і богиня, проте,

поранивши її, Діомед викликає заздрощі в Ахілла. «Якщо для попередніх героїв-бошборців слабкість супротивника вважалась докором, а перемога над ним негідною звання героя, то для нового покоління така перемога - лише заохочення» [9, с. 103]. Е.Лука пояснює усі ці геройські вчинки звичайним підкупом самого поета.

Деміфологізація образу Ахілла спостерігається ще й у лицемірному та корисливому ставленні до Гомера. Якщо на початку оповідання він називає Гомера «мерзотним брехуном» («dieser hundische Lugner») [10, s. 168], «писакою» («der Schmock») [10, s.168], «дурнем» («der Narr») [10, s.169], то при зустрічі з ним він одразу ж змінює своє поверхневе ставлення до поета, називаючи його «своїм гостем» («unser Gast»), «благородним» («der Erhabene»), «безсмертним співаком», («unsterblicher Sanger») [10, s. 170], «господарем слави» («Herr des Ruhmes») [10, s. 171 ], пригощає найкращим вином та їжею. А дізнавшись, що Гомер готовий збрехати про справжнього переможця Гектора, Ахілл заради слави відмовляється від Брисеїди, від свого кохання. Хоча це почуття не можна назвати коханням, адже справжнє почуття не продається. Така ціна слави для головного героя, яку він майже без вагань сплачує.

Справжній Гомер прагне показати ахейських та троянських героїв