821.161.2 - 13ЕР0В. 09

Старова О. О.

Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна МЕСІАНСЬКИЙ МІФ У «БАРИШІВСЬКОМУ» ТЕКСТІ М ЗЕРОВА

У статті в ракурсі реалізації месіанського міфу розглядається ряд творів відомого українського поета М. Зерова, об'єднаних спільним топосом Баришівки-Лукрози. Особлива увага приділяється окресленню наскрізних для «баришівського» тексту образів і мотивів, пов'язаних з авторським осмисленням проблеми національного відродження.

Ключові слова: месіанський міф, національне відродження, вічне повернення.

Одним із проявів притаманного модернізму пафосу тотального оновлення (людини, системи цінностей, суспільства) стала масштабна реставрація в культурі XX ст. месіанського міфу, опорними й відкритими для модифікацій точками якого були концепти Спасителя (від Ісуса Христа до надлюдини Ф. Ніцше, пролетаріату К.Маркса, народів-месій, лідерів-месій), що мав «змінити онтологічний статус світу» [14], і месіанського царства (Золотий Вік, Царство Боже, соціалістичне чи комуністичне суспільство тощо). Актуалізація ідей месіанізму спричинилася як до грандіозних соціально-політичних проектів, так і до різноманітних філософських і мистецьких рефлексій. В Україні початку XX ст. актуалізація месіанського міфу була пов'язана насамперед із розгортанням національно-визвольного руху, який давав надію на відродження й постання української нації в ролі «Христа народів» (згодом цей месіанізм почасти реалізувався в концепції «азіатського ренесансу» М.Хвильового). Однак поразка національно-визвольних змагань 1917-1920 рр., «білий» і «червоний» терор, занепад доби воєнного комунізму принесли розчарування в оновлювальному потенціалі революції й зумовили кризу українського месіанського міфу. Ці процеси знайшли багатогранне відображення в українській літературі загалом й у філософській ліриці 1910-1920-х рр. зокрема. Найбільш показовою ілюстрацією до такої актуалізації й подальшої кризи українського месіанського міфу був рух П. Тичини від сповненого пафосу національного воскресіння «Золотого гомону» (1917) до відтворення загибелі української нації, «замученої як Христос» [15, с. 89], у «Скорбнійматері» (1918) та апокаліптичних картин революції, яка веде не до відродження, а до загибелі, у збірці «Замість сонетів і октав» (1918-1920). Наприкінці 1920-х - у 1930-і рр. подібні мотиви стають симптоматичними для української філософської лірики. Зокрема, до мотиву «хресної загибелі Богородиці» [8, с. 88] слідом за П. Тичиною звертається у своєму диптиху «Божа Матір» (1935) Ю. Клен, виразні відбитки кризи месіанських ідей можна віднайти в ліриці М. Драй-Хмари, Є. Маланюка та ін. На нашу думку, доречно розглянути в цьому контексті й творчість відомого українського поета-неокласика М. Зерова, визначальною рисою якої було поєднання «виродженських мотивів» із передчуттям загрози «національної та літературної катастрофи» [9, с. 44]. Багатогранне втілення ця колізія знайшла і в циклі «Ьисго8а», який М. Зеров написав у 1921 р., вчителюючи в Баришівській соціально-економічній школі. Хоча цей цикл уже виступав об'єктом літературознавчих студій В. Брюховецького, Я. Дмитрова, Т. Філатьєвої, Ю. Шереха, однак дослідники поки що не розглядали його в ракурсі осмислення месіанських ідей. Тож у запропонованій статті ми спробуємо розставити деякі акценти саме під цим кутом зору.

Загалом значну частину оригінальних поезій, які увійшли до видання «Камена» 1924 р., М. Зеров написав саме в Баришівці. Але безпосередньо з топосом Баришівки-Лукрози1 в ліриці поета пов'язано 10 творів - російськомовний цикл «Барышевка» з трьох поезій (1920), україномовний цикл «Lucrosa» з п'яти сонетів (1921), а також сонетоїд «Баришівка» (1920) та олександрійський вірш «Lucrosa» (1921). З огляду на виразну спільність образів і мотивів можна говорити, що ці поезії становлять своєрідний «баришівський» текст у ліриці М. Зерова. І хоча месіанські ідеї знаходять найповніше вираження саме в циклі «Ьисгоєа», решта творів виступає необхідним контекстом для його розуміння. Адже в «баришівському» тексті топос Лукрози поступово розростається від конкретного географічного поняття - села Баришівки з відповідним комплексом реалій (в однойменних поезіях і циклі 1920 р.) до символу сучасної поету дійсності, у якій сумнівним видається як духовне відродження особистості, так і воскресіння української нації. На користь такого розширення смислу свідчить, зокрема, латинізація назви Баришівка у творах 1921 р.

Ключову, на нашу думку, характеристику Лукрози як символу сучасності М. Зеров подає в однойменній поезії: «Під кровом сільських муз, в болотяній Лукрозі, / Де розум і чуття - все спить в анабіозі, / Живем ми, кинувши не Київ - Баальбек, / Оподаль від розмов, людей, бібліотек...» [7, с. 79]. У цих рядках віднаходимо мотиви, які є визначальними для всього «баришівського» тексту - сну/анабіозу, пустки (пор.: «В пустынном и глухом изгнании / Мы дни свои изводим здесь...» [7, с. 121]), болотяності / безплідної землі («Ми сіємо пашню на неродюче лоно.» [7, с. 79], «Земля дарит нас пищей скудною, / И скудной рифмой - Аполлон» [7, с. 122].) та варварства (напр.: «Невежество, сужденья детские / И скудный - варварський - язык.» [7, с. 121], «И на стезях, нам уготованных, / Мы видим только, верь - не верь, / Разбойничков, увы! - раскованных / И распоясанную зверь» [7, с. 122]). Саме ці мотиви виступають знаками кризи месіанського міфу: у просторі Лукрози - української пореволюційної (!) дійсності - не відбувається відродження, не настає «земний рай» і все перебуває тільки в очікуванні воскресіння. Недарма для констатування цього факту М. Зеров використовує у творі місткіше за поняття «сон» визначення «анабіоз», тобто «припинення або пригнічення життєдіяльності організму в несприятливих